Громожар, подивися вбивчим поглядом поверх моєї голови на Сову.

– Я не можу з вами піти...бо краще полетіли…– і він відпустив мою руку, та засяяв.

 Я відійшла, прикрив очі, бо дуже сліпило, а коли відкрила до не повірила очам – бо побачила гігантського змія з лапками та крилами, покритим пір’ям.

– Так ми доберемося швидше, – радісно повідомив цей палаючий змій.

 Ой, мамцю, куди ж мене занесло і з ким доводиться мати справу?

 Цей змій-звабник галантно підставив нам з Віолою пухнасте крило, я допомогла їй забратися, потім залізла сама. На дотик пір’я змія було тепле та ніжне.

 Мисливець не дуже радів такому стану речей, Громожар мабуть також – бо зарано підняв крило і мисливцю довелося в останню мить застрибувати.

 Потім коли летіли, то «випадково» змій ледь не скинув мисливця. Але той чіпко тримався істоти, як блоха собаку.

 А от мені сподобалося летіти, бо образу запанувало відчуття свободи – нічого не стримувало і не давило. Лише безкрайнє небо навколо.

 Віола радісно верещала і сміялась, розставляючи руки, як крила, я її тримала за талію, щоб вона не впала.

 А змій нас радував ще більше роблячи всякі фінти, але досить обережно, щоб ми не впали, здавалось якась невидима сила тримала нас з мавкою.

 І дивлячись вниз я бачила дивовижні міста, де були будинки чудернацької форми з сяючими вершинами.

 Я відчувала невимовний захват.

 А потім ми плавно знижувалися і в мене аж душа, здавалося вирветься, і полетить слідом за вітром, що вдарив у обличчя.

 Громожар приземлився і нас вже чекала невисока з зеленуватою шкірою жіночка з дивним головним убором, що задумливо смакувала якусь гілочку.

 Ми з Віолою змогли з легкістю спустилися, бо Перелесник галантно опустив крило на землю, наче трап в літака, а сам приліг. А от наш світловолосий мисливець гарненько так звалився обуренною купкою в якійсь кущ схожий на троянди. Пролунав тріск та щось схоже на лайку.

– Йой, ти як? – спитала я у цього нещастя.

 А зблизька вже побачила, що кущ-то з шипами. Мабуть, боляче на таке гостре падати.

 Кущ обурено зашарудів та відповів скрізь стислі зуби:

– Все добре, я живий.

– Ой, як шкода… – відповів Громожар.

 Я на нього невдоволено озирнулась і той зробив одразу співчутливу гримасу.

– Ой, в сенці шкода, що впав…– і Перелесник закліпав невино прекрасними оченятами.

– Бабцю! – зраділа Віола побачивши ту поважну незнайомку.

Посилання на книгу: https://booknet.ua/book/polyuvannya-na-msyac-b411827