Анарей повільно сів на строкатій ковдрі, не в змозі відвести погляд від прекрасного у своїй печалі обличчя. Не знав, що йому може бути дозволено зробити далі, тому сидів смирно і нерухомо.

А зробити чомусь захотілося найнесподіваніше. Кінчики його пальців злегка потеплішали, настільки явно він відчував, як проводить ними по ніжній шкірі дівочої щоки. Як заправляє за рожеве вушко чорне пасмо волосся. Як кладе долоню на теплу потилицю, злегка притягує темнооку красуню до себе, а потім накриває її губи поцілунком. Здавалося, що світ після цього має завмерти і затихнути, а потім розсипатися на мільярди кольорових осколків, щоб згодом зібратися знову, очищеним та оновленим.

Звідки раптом узялися такі бажання — Анарей абсолютно не розумів. Але, мабуть, щось відбилося зараз у його очах, щось таке, що змусило Відьму несміливо опустити погляд.

— Що ти бачиш? — це питання ще ніколи не звучало з її вуст настільки тихо і обережно.

— Нічого не бачу. Тільки Вас. У моїх руках.

Що вона зробить із ним за чесність? Чим іще вона зможе здивувати його багато разів переламане і нещадно побите тіло?

Відьма підняла на Анарея два сумні чорні вугільця очей. Анарею здалося, що десь у глибині її серця зараз відбувається неабияка боротьба, тіні якої полум'ям миготять в її зіницях. Він, немов зачарований, не міг відірватися від цього палахкого вогню,  що водночас і грів його, і обпалював своєю міццю та силою.

— Одне питання чи одне бажання: обирай, Сантаре, чого ти хочеш напередодні смерті, — знання чи дії?

Анарей кілька разів повільно моргнув, відчуваючи, як його серце пропустило удар, а потім і зовсім збилося з ритму. Ковтнув комок, що підкотив до горла, у гіркій посмішці закусив нижню губу. І раптом у пориві шаленої відваги смертника випалив:

— Я хочу поцілувати Відьму-Хранительку.