— Ми зробили цей світ величним. Подарували йому розкіш та багатство. Дали стабільність і процвітання. Дали те, на що він заслуговує. Саме тому ці люди так люблять нас із тобою. Бо ми дарували їм усе це, — велично промовив батько, чекаючи від сина бодай кивка, бодай тіні визнання.

Та почув геть не те, на що сподівався.

— Ціною чужих страждань? Ціною вбивств невинних? — тихо, але твердо мовив Нерул. У його голосі бринів осуд.

Одним махом Догмар старший змів зі столу все, що на ньому стояло. Він різко нахилився до сина і схопив того за потилицю, стискаючи пальці так, що той відчув кожну кісточку імператорської руки.

— Годі! Годі говорити так, наче ти не мій син! — криком почав імператор, — Годі скиглити та тріпатися про “невинних” і “страждання”! Ти — мій син. Ти — Догмар Кривавий!