Трішки про Гг_ Дімочка

Для тих хто не знає, уже два розділи в книзі Мій(особистий) особливий тренер я пишу від Діми, щоб трішки пояснити його поведінку і почуття. Він не сталкер чи якийсь власник, він чоловік, який не може повірити у те, що це все відбувається в реальному часі, адже за десять років вони не зустрілися жодного разу, хоча були можливості... Він боїться втратити її, ту дівчину яка йому снилася ночами, ту, яку він шукав у кожнвй дівчині, та яка заполонила його серце і розум...

Ось такий він, мій Дімочка:

Уривок із розділа:

  Саме тоді, я студент, третього курсу медичного, вирішив не йти в хірургію, як мріяв колись, а в інший бік. Я хотів, щоб інші могли захиститися. Мій батько, який ще не відійшов від рішення сестри покинути стоматологію заради логістики, був у шаленстві. Але він не зміг нічого вдіяти — цей шлях був для мене питанням життя і смерті, спробою спокутування.

  Навчання я не покинув, вирішив, що багато чого мені може знадобитися при наданні першої медичної допомоги, а також я зможу навчити цього своїх клієнтів, не просто, як аматор, а як спеціаліст, тому я навіть закріпив свій диплом, двома роками роботи в травматології...

  Хоча травматологія була ще тим випробуванням. Це не просто чергування в лікарні — це щоденне бачення того, до чого призводить людська жорстокість та безпорадність. Кожен пошматований м'яз, кожен перелом, кожна сльозна рідня біля дверей реанімації — це згадка про ту ніч. Я вмивався не лише антисептиком, а й цими спогадами. Але я міцнішав. Я вчився латати людей не тільки фізично, а й, наскільки це було в моїх силах, — морально. Ці два роки стали моїм випробуванням. Випробуванням на стійкість не тільки тіла, а й духу.

  Паралельно, по краплі, я будував свою школу самооборони. Це був не просто бізнес-план. Це був пошук однодумців. Пошук тренерів — не просто спортсменів, а людей, які розуміють психологію страху та агресії. Знаходити викладачів, які могли б навчити не лише удару, а й мистецтву уникати небезпеки. І найважче — знайти психологів, які погодяться працювати з нашими учнями, з тими глибокими травмами та страхами, що часто вилазять назовні після перенесення тілесних і психологічних травм. Були ночі, коли я сам опускав руки, коли здавалося, що ніхто не вірить у цю ідею, що це неможливо.

  Збираючи цю команду, я знаходив тих, хто відгукувався не лише за гроші, а й серцем. Ми будували не просто школу, а спільноту, де вчаться захищати не тільки тіло, але й своє право на безпеку.

  Я залишився без батьківського гаманця — і весь мій світ захитався. Якби не моя сестра, не знаю, чи взагалі щось б вийшло. Саме вона простягнула мені руку, дала гроші на першу оренду. А згодом знайшла меценатів, які повірили в мою справу й погодилися вкласти в неї кошти.Але для мене це й досі не бізнес. Це справа життя, покликання. У свої тридцять я не женуся за статками, а шукаю місце в цьому житті. Ту тиху гавань, де можна бути собою, помилятися і не боятися почати все знову.

  І мені здається, я вже знайшов її. Зустрів ще тоді, у ті ніч... Просто не одразу зрозумів, що це — та сама, єдина.

  Я йшов далі. Тому що пам'ятаю те злякане личко. Тому що хтось, колись кинувся рятувати мене. Тепер моя черга. Якщо я не можу повернути минуле, я зроблю усе, щоб захистити чиєсь майбутнє. І мій диплом лікаря, закріплений двома роками в травматології, — це не папірець. Це моя клятва. Клятва рятувати. І навчати інших рятувати себе.