Вітаю нових читачів новим уривком!

І нехай одразу буде зрозуміло, що пишу я жіночі романи, але з того самого моменту, коли бал закінчився, шампанського виявился забагато, на ранок всі прокинулись хто де, ледь розліпили очі, а навколо таке... Ванільно й солодке в моїх історіях не буде, хоча всі вони дійсно про жінок і про кохання. А ще там переважно 18+. 

І от вам доказ, кілька реплік, а ввечері чекайте о 20.00 новий повний розділ.

" - Тату, тобі треба до міліції, написати заяву, - сказала вона, зиркнувши на вахтерку. – Це серйозні речі.
– На чиє ім'я писати, доню? - запитав батько. – Я був там. Вони посміялися, поклали заяву до папки, закинули в стіл і все.
Що й потрібно було довести. І з її свідченнями у справі Рити те саме буде. Якщо він взагалі для свідчень хотів її викликати, а не щоб під светр влізти в суворій атмосфері міліцейського кабінету, де протистояти було б набагато важче.
- Боже, але ж ясно, хто це зробив, і в нього рідня в міліції, звичайно, вони всі заодно та... - жваво почала Лера, але швиденько прикусила язика. Тато нічого не знав про Льоху, вона не розповіла про свого дорослого хлопця, коли зустрічалася з ним потай у машині, по під'їздах, у квартирі його батьків. Невиразно відчувала, що не варто, є речі, яких тато не зрозуміє, почне ставити запитання, а якщо Лера стане на них чесно відповідати, то з'ясується, що багато чого не розуміє і сама, не все гаразд у цих відносинах. Тому вона мовчала тоді. Не слід було починати говорити й зараз, коли тато і так стривожений не на жарт. Та вона й сама тремтить від жаху та напруги, що ж це за напасть, що трапилося там, у космосі, і раптово впало на неї з усіх боків?!
- Тату, - сказала вона, намагаючись дихати якнайглибше, говорити спокійніше. – Я це все залагоджу. Ти головне сам не нервуй і не хвилюйся. Двері ми поставимо нові. І вікна поміняємо.
- У мене є відкладені - сказав він сумно на тому кінці дроту. – Хотів зробити тобі добрий подарунок на Новий рік. Телефон.
- Тату, - сказала Лера, ковтаючи солону грудку в горлі. – Телефон я й сама собі куплю. Мишко. Або Вадик. Неважливо хто… І взагалі телефон не має значення.
- Лерочко, ти не повинна!
- Тату, - наполегливо повторила вона. - Іди до мене в кімнату. Відкрий шафу. Там, на верхній полиці, за шапками лежать мої дитячі рукавиці та шарфи. У тих, що зелені, із червоними вишеньками на долоньках, заховані гроші. Я теж збирала і відкладала на… – Лера зітхнула. Проковтнула остаточно непотрібні сльози. – На подарунки. Ось візьми їх і негайно замов вікна. Хоча б одне. Зараз зима, сніг та морози. Ти не можеш жити у квартирі з вибитими вікнами. А на двері я передам тобі найближчим часом. Я тут влаштувалася на підробіток перед святами, отримаю та передам, зрозумів? А на сусідів не зважай. І не паскудство по стінах у підʼїзді теж. Ти ж знаєш, які люди там живуть."

P.S. Після чергового випадку піратства я всерйоз подумувала припинити взагалі викладати тут хоть щось. А потім згадала людей, які познайомились зі мною саме тут, прочитали уривки та забажали замовити книгу. Побачила, що за останні дні маю кілька нових читачів. І вирішила що так не можна кидатися увагою світу. Тим більше, я обрала словом 2026 року "вдячність" і пообіцяла частіше хвалити оточуючих та казати їм гарні речі. Тому цей блог. Цей уривок. Дякую, що ви є і вас все більше. 

З любовʼю, Єва