15 версій однієї сцени. Чому я — кошмар для себе?

Іноді мені здається, що простіше виграти суд або скласти повноцінний план капіталізації бізнесу для клієнта, ніж написати одну главу так, як я це бачу в голові.
Відкрию Вам трохи своєї "кухні".
Ви бачите фінальний текст нової глави Баг: право на душу. Але Ви не бачите корзину, забиту чернетками.
Я можу переписати одну сцену 15 разів.
Серйозно. 15 разів.
Чому?
Тому що люди (і навіть мої високотехнологічні роботи-прототипи з ШІ) ніколи не відчувають лише одну емоцію.
Зазвичай у книгах герой просто "злиться" або "кохає".
У житті (і в моїх історіях) все складніше.
Коли Джин дивиться на Ліліт у примірочній, він відчуває цілий спектр емоцій, наприклад:
 * Бажання контролювати (бо він машина).
 * Захоплення її силою (бо вона дала відсіч).
 * Страх втрати (бо без неї він ніхто).
 * І системний збій від перегріву.
І мені треба знайти слова, щоб передати цей коктейль.
Я пишу — і видаляю. Бо "надто ванільно".
Пишу знову — видаляю. Бо "надто сухо".
Пишу знову — "о, тепер схоже на правду, але не вистачає іронії".
А ще я можу переписувати одну і ту ж главу з різних ракурсів: з точки зору автора, з точки зору масовки, з точки зору персонажів (і не завжди головних). А іноді це мікс.
Я заморочуюсь над деталями. Над поглядом, над рухом руки, над тим, що героїня думає в момент небезпеки (спойлер: зазвичай вона думає про те, як це використати на свою користь, а не як втекти).
Я підходжу до тексту як профайлер, емпат та аналітик одночасно.
Кожна кома має значення. Кожна емоція має бути обґрунтованою. Логіка сюжету має сенс, щоб провести читача по лабіринту з глав книги, а не заплутати його.
Тому, якщо іноді проди немає день-два — знайте: я не зникла. Я просто в п'ятнадцятий раз переписую діалог, щоб Ви, читаючи його, відчули ті самі мурашки, що і я. Щоб Ви побачили те ж саме, що бачу я, уявляючи персонажів у всій їхній красі.
Дякую, що чекаєте. Якість потребує часу. ❤️