Цікаве з книги "Полювання на Місяць"

– Не смій! Воно може атакувати тебе, якщо ти промахнеться та і здається наші кулі його не беруть, – зупинила мене Килина, через навушник.

 Я аж сіпнулась, з переляку, бо забула про його існування.

– Д...добре..– запинаючись відповіла я.

– Не бійтеся, пані, ми вас захистимо! – не забула Килина заспокоїти наречену.

 Але дівчина не виявляла ознак страху, дивно, звичайні люди як вперше бачать надприродне впадають в істерику чи клякнуть, я по собі це знаю. Може вона заклякла, чи в неї загальмована реакція із-за стресу?

 Але далі було ще неймовірніше, поки Килина та Богдан вирішували як бути, наречена…вийшла з захисного кола!

 В мене аж серце зкаменіло від жаху за дівчину.

– Стійте! Навіщо! Тут було безпечно! – викрикнула Килина, збліднув. Вона чкурнула за нареченою, але чудовисько що до того ховалося в тіні дісталося швидше до жертви.

– Дідько! – вирвалося у Богдана з досади, він намагався відволікти увагу монстра на себе, стріляючи по чудовиську, але воно чітко летіло на наречену.

 Йой, не можу, дивитися як вбивають невинного!

 Я замружилась, знаю це не професійно, я ж мисливець, повинна бути холоднокровною та розважливою, як Сірий вовк. Але одне діло коли нападають на мене...ні! Треба діяти!

 Кров шуміла у вухах, я не знаю як, але я опинилася біля нареченої, вже в руці була готова спеціальна граната, я її активувала та жбурнула у пащеку монстра. Хоч би це спрацювало!

 Почувся глухий свист, монстр з середини засяв та його розвіяло на попіл. Було так яскраво, що довелося замружитися, щоб не спалило сітківку.

 Коли світло згасло, то я змогла відкрити очі і побачила купку попілу з якого виходив чорний дим, смердячий сіркою.

– Йой, невже вийшло? – не вірила я очам, боявшись завчано радіти.

– Молодець, новенька! – раділа за мене Килина через навушник, – Дай від мене тій пришелепуватій підсрачник і спитай нащо вона висунулась з укриття.

– Йой, точно! – я наче згадала про наречену, озирнулася.

 А вона стоїть все ще в ажурній фаті через яку ледь видно обличчя, лише червоні вуста. А ще того…вона була мене вище на дві голови, я їй була по груди, які кокетливо визирали з ліфу плаття.

 Я звела очі до переносці дивлячись на ці «скарби». Ех, не те що моя двієчка, яка сумно вздохнула. Та про що це я? Я мотнула головою, намагаючись витрусити дурні думки з голови. Відчуваю, як щоки червоніють, а сама відчуваю незручність. Довелося зробити пару кроків назад.

– Вибачте, але чого ви наразили себе на таку небезпеку? Поряд з моїми друзями вам було безпечно. Вони полюють на те що хотіло вас вбити, – намагалася я все пояснити дівчині.

 Вона мовчазливо закинула голову на бік, я хоч не бачу та відчуваю її погляд на собі.

 Як раптом, ця дивачка хапає мене за плечі та тягне до себе. Я цього не чекала, тож втупилася як раз поміж її «скабів». Йо-ой! Та чого якась фігня трапляється саме зі мною?

 І тільки я хотіла відкрити рот, щоб обуритися і намагалася вибратися з її «обіймів», як відчула що позаду мене щось з’явилось, бо повіяло холодом, і почало знов смердіти сіркою.

 Наречена викинула різко вперед руку з дивного виду зброєю та зробила постріл, мені довелося дуже завернути назад шию, щоб початими що там коїться хоч боковим зором, бо хватка цієї панянки наче сталева!

 Я не можу вибратися. Те що я змогла роздивитися зі свого ракурсу так те, що здається, постріл відшиб частину від монстра, пів голови...невпевнена…Стоп, так я ж вбила того монстра? А це що? Невже я не впоралася? Невже десь помилилася?

– Якого…я ж вбила цю погань?! – обурилася я.

 Посилання на книгу: https://booknet.ua/book/polyuvannya-na-msyac-b411827