Капітан кинув на Сатаса розгублений погляд. Наближалася біда.

— Прошу вибачення, пане Догмар, але я отримав наказ від…

Він замовк. Його очі різко зупинилися на вході.

— Від кого?! — Нерул зірвався криком.

І відповідь пролунала від дверей:

— Від мене, — спокійно мовив імператор, ставши поруч із сином. — Що сталося?

Капітан зблід.

— Чому їх тримають, як полонених? — спитав Нерул у батька.

Догмар старший кинув короткий, різкий погляд на Шаян. Та зблідла ще більше і зробила крок назад.

— Бо вони і є полонені, синку, — відповів імператор.

— Чи можу я їх звільнити? — рівним, упевненим тоном запитав Нерул.

Батько посміхнувся, поклавши руку на плече синові:

— Ходімо, обговоримо це по дорозі до замку.

Він уже повернувся до виходу: звик, що не потребує пояснювати чи казати двічі.

Але не цього разу.

— Я нікуди не піду, доки їх не звільнять.

Від цих слів капітан тихо пискнув і відступив назад. Охоронці перестали дихати.
Сатас ледь чутно зітхнув.

Шаян — навіть не розуміючи слів — відчула, як повітря у коридорі стало важким, мов перед ударом блискавки, і відступила ще на крок.

Імператор повільно озирнувся. Погляд упився у неї, наче лезо.

— То ти слухатимеш якусь хвойду, а не власного батька? — прохрипів він. — Вартові! Схопити їх!