Вітаю, друзі!

Новий розділ уже на сайті! 

За традицією: статичний колаж подаю нижче, анімований уже у моїх reels

– Який вигляд я маю? 

Тайлер, що гортав оперативну інформацію, підняв очі. Власниця клубу стояла перед ним у блакитній сатиновій сукні, що спереду була короткою, а ззаду тяглася довгим шлейфом, який дівчина зараз перекинула на руку.

– Ти певна, що я маю відповідати на це питання?

– Есті поїхала. Томас…не дасть пораду по стилю. Лишився ти.

Тайлер примружив очі.

– Спитай Торнтона. Він аж язика висолопить, виляючи хвостом.

– Він не собака.

– Як на мене, типовий золотистий ретривер. Посади на повідок, він буде щасливий.

Вівіка закотила очі, розвертаючись. Тайлер зітхнув.

– Тобі личить цей колір, – насилу видавив він.

Дівчина не відповіла, крокуючи геть з офісу. Тонкі високі підбори глухо гупали об металеву підлогу. Бармен дивився їй у слід, розуміючи, що має якось стримувати власний гнів.

Огляд затулили сльози, що активно збиралися в очах. Ноги підкосились на камінні, Естефанія встигла лиш схлипнути, готуючись до неминучого болісного падіння, коли тепла рука вхопила її, не даючи впасти.

Дівчина задихнулась від несподіванки, а тоді повернула голову. Молодий чоловік зі світлою шкірою і золотистим волоссям всміхнувся. Есті здійняла брови. Вона ще ніколи не бачила такої чистої, бездоганної, променистої краси. Смарагдові очі сяяли теплом і уважно стежили за обличчям дівчини.

– Д-дякую…– прошепотіла вона.

– Радий, що встиг. Ти так дременула…– він всміхнувся.

– Хто ти?

– Ґабрієль. Радий знайомству.

Есті повільно кивнула.

– Слухай…я вдячна, що ти не дав мені впасти, та мені справді вже час. Краще не продовжуймо ту тему.

– Я розумію, що вона болісна, тож не наполягатиму. Дозволь, проведу.

– Ні, дякую, – вона відступила, теплі пальці розтислися, відпускаючи руку дівчини. – Далі я маю йти сама. 

Естефанія розвернулась, впевнено крокуючи стежкою. Архангел уважно спостерігав за дівчиною.

– Ти ніколи не будеш йти сама, обіцяю, – тихо мовив він, а тоді перемістився, зникаючи з простору.

Темрява, яку ледь проганяло слабеньке освітлення вуличного ліхтаря, дещо збивала приціл дівчини. Почувся рев мотору мотоцикла, не спиняючись, Тайлер протягнув руку і схопивши Вівіку, прямо на ходу всадовив позаду себе на мотоцикл.

– Дякую.

– Позаду, – крикнув він, глянувши в дзеркало.

Шлейф, що здіймався за нею заважав побачити тойоту камрі, що саме рухалась за ними, пришвидшуючись. Вівіка вистрілила, куля прорвала тканину шлейфа.

– Бляха…

– Благаю, не ридай над сукнею.

– Це от-кутюр, ручна робота! – гаркнула вона, а тоді схопила шлейф і рвонула його біля шву.

– Певно того рветься так легенько, – пирхнув Тайлер.

– Габбі…– схлипнула Вівіка.

– Не сперечайся. Я їду.

Вона заплющила очі, присівши на підлогу, сльози покотились щоками.

– Я і не збиралась, – тихо сказала Вівіка. – Ти потрібен мені.

Джим на мить замовкнув.

– У якій ви лікарні?

– Лангон.

– Чекай на мене. Все буде гаразд, чуєш? Я скоро буду.

Вівіка затремтіла, приклавши руки до чола. Медпрацівники бігали коридорами, неначе не помічали її. Хоч вигляд вона мала шалений: боса, у розірваній сукні і скривавленими руками.

– Агов! Вів, заспокойся, – хапаючи дівчину за руки, сказав Джим. – Тихше-тихше…Підрозділи оточили будівлю, сюди ніхто не прорветься. 

– Врятуй його.

– Вів?

– Ти мені винен, пам’ятаєш? Я обіцяла взяти з тебе послугу. Це вона.  –  Вівіка схопила його за комір, на мить у її очах промайнув відчай. – Зроби це і більше ти не винен  мені нічого. Прошу, Габбі, він все, що в мене є!

У книги є плейлист, тож запрошую до прослуховування)

⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘⫘

Цикл книг “Aeternum Confrontation” можна читати окремо!

(Обкладинки клікабельні)

Не забувайте й про мою конкурсну книгу у жанрі космо фантастики)

[futureproof]

Запрошую також до своїх соціальних мереж ☀️✨

❣️Мій інстаграм

❣️Мій фейсбук

❣️Мій пінтерест

❣️Мій тредс 

Ваша, Кайла Броді-Тернер ❤️