Мені ніяк не виходить із голови одна річ.

Писала я нещодавно на іншій платформі
(не тут, не про книги) —
а про реальне життя.
Про свій стан, про те, що нарешті щось почало вирівнюватися.
І я поділилась чесно, по-справжньому, без фільтрів.
Навіть… щасливо, мабуть.

І у відповідь отримала коментар, який наче виглядає нормальним,
але по суті — повне знецінення почуттів.

Не образа.
Не критика.
Просто така “ввічлива байдужість”, яку можна підсумувати як:

«Мені все одно, але я напишу щось чемне для вигляду».

От і виникла думка, що сидить у мені досі:

Якщо тобі пофіг — навіщо писати?
Якщо не можеш відгукнутись людяно — навіщо залишати формальність?

Критику тексту я сприймаю нормально.
Але коли ділишся життям — хочеться хоча б мінімальної щирості у відповідь.
Не похвали. Не порад навіть.
Просто живої реакції, а не консервованого набору слів.

Мені цікаво:
було у вас таке?
Коли коментар наче пристойний,
але всередині — холодок і порожнеча?

Як ви це сприймаєте: пропускаєте чи теж відчуваєте той самий дисонанс?