Невеличкий уривок з сьогоднішньої глави Шепіт північного вересу та відео до нього. Приємного прочитання!

Сходи були крутими, грубо збитими і рипіли під кожним кроком. Інґрід підіймалася слідом за Рюною, притримуючи спідниці, серце шалено калатало у грудях. Вона не знала, чи бачив хтось, як вони зникли. Кожна мить здавалася вічністю.

Нагорі панувала майже цілковита темрява. Повітря було густим, нерухомим, наповненим солодким, сухим запахом сіна, що зберігалося тут на зиму, та гострою пилюкою, що лоскотала ніздрі. Єдине світло йшло знизу.

Воно пробивалося крізь сотні тонких щілин у підлозі. Кожна щілина була яскравою, мерехтливою смужкою, що малювала на темряві горища дивну, рухливу павутину.

А разом зі світлом до них долинав і звук. Музика скрипки, тупіт десятків ніг, вибухи реготу — все це долинало сюди приглушено, ніби з-під води. Вони були прямо над святом, над головами всієї громади, і водночас — нескінченно далеко від них.

Рюна провела Інґрід далі від сходів, у найтемніший куток, де гори сіна здіймалися майже до самої покрівлі, створюючи затишний, прихований курінь. Вони були в безпеці. Вони були самі. А ризик бути спійманими кожної секунди лише загострював усі почуття.

Вони стояли в темряві, важко дихаючи. Знизу долинав приглушений, але чіткий ритм скрипки, що змушував підлогу ледь вібрувати під їхніми ногами. Цей ритм, адреналін від ризикованого танцю та тижні стримуваного бажання — все це змішалося в один вибуховий коктейль.