Найкраще (на мій погляд) із "Повернення Фартового".

«Щось з цим клоуном не так. Ніби і документи в порядку. Тут підкопатися ні до чого. Печатки, захист, дати, все як годиться. Так полковник Бутко вчора особисто дзвонив, попереджав за нього. Але якось цей рудий тримався неприродно, в рухах, голосі, густо сочилася фальш, немов у поганого актора. А ще ці очі». - Напружено думав майор.

Раптом його осяяла лиха здогадка. Журавльов зблід, похапцем засунув руку в нагрудну кишеню. Дідько, так і є! Пропали п'ять стодоларових купюр, якими вчора з ним розплатився начальник продуктового складу!

 «От стерво! Але вже не доженеш! Нічого, будеш повертатися назад, тоді ти в мене заспіваєш аспірант дідьків!» - Як міг, заспокоював себе подумки Федір Кузьмич.

Але він-то знав, що такі люди як той рудий двічі однієї і тією дорогою не ходять.

Людина-легенда Сидорович муркотів собі під ніс забуту мелодію, пив пиво, час від часу впиваючись залишками передніх зубів в твердокам'яну воблу. Перед ним на столі, оточений з усіх боків запітнілими банками, стояв розкритий ноутбук, на екрані якого розпалювалася неабияка баталія. Якщо вірити чуткам - то цей ноутбук йому подарував сам Вовк. Він же і навчив старого грати в покрокові стратегії.

- А я тебе магією! Личина ти отака! – примовляв Сидорович, рухаючи мишкою по затертому килимку, - Ага, страшно?! Ну, тепер тримайся мавпа Гімалайська!

Несподівано зовнішні двері лазу протяжно рипнули, пролунали тихі, впевнені, розмірені кроки. Торговець кинув погляд на настінний старовинний механічний годинник з зозулею, і щиро здивувався.

 «Всього десята ранку. Для тутешньої босоти зарано - ті свій копійчаний хабар раніше, ніж після обіду не почнуть зносити. Зустрічей на сьогодні я також нікому не призначав. Швидше за все - це якийсь невдаха з місцевих прийшов пляшку оковитої для похмілля в борг просити». - Зображуючи сувору міну на обличчі, вирішив старий.

Він прислухався. За роки в його підвалі побували сотні людей. Одні приносили хабар. Інші виконували деякі пікантні доручення, що часто суперечили закону. Хто заскакував прикупити спорядження, припаси, а хто й по іншій причині. Але було кілька особистостей, що назавжди залишили в пам'яті старого глибокий слід. Інтуїція підказувала йому, що це був один з них. Прямо перед внутрішніми сталевими дверима кроки на мить завмерли, немов гість роздумував входити чи розвернутися та піти геть. Сидорович відчув, як у нього засмоктало під ложечкою, а серце забилося в грудях з подвійною силою. Його тіло покрилося холодним потом, стало важко дихати. Товсті броньовані двері з пронизливим скрипом відчинилися, і з напівтемряви сходового майданчика в тісний тамбур торгового приміщення увійшов незнайомець.

 - Що за чорт?! - прохрипів старий, інтенсивно масажуючи область серця.

 - Авжеж шановний Сидоровичу, ви ніколи не могли похизуватися вишуканими манерами, - широко посміхаючись, немов старому знайомому, вимовив високий рудоволосий хлопець, - Ну, типу привіт. Чи як? Чого витріщився, немов двірник посеред літа на Снігуроньку?  

 - Хто ти?! - запитав торговець, тремтячими руками, надягаючи окуляри.

 - Так шановний. Бачу, що справи у вас геть погані. Два роки тому ви не користувались окулярами, - насмішкувато сказав незнайомець, недбало кидаючи в кут туго набитий рюкзак.

 - Хто ти?! - пильно вдивляючись в покрите ластовинням обличчя, повторив питання зблідлий торговець.

 - Значить, не впізнаєте? - в голосі гостя почулися розчаровані нотки.

 - Ні, не впізнаю.

 - А так? - втягнувши щоки, хлопець, підняв вгору праву руку, оголюючи їжачок сивого волосся, зірвав з голови вогненно руда перуку.

У Сидоровича на мить відвисла щелепа, а в очах з'явилися сльози.

 - Щоб я здох! Фартовий?! Виходить - ти таки живий дідьків син! - тицяючи в широкі груди хлопця тремтячою рукою, вигукнув старий.