— Ви розумієте, що це — кінець вашої кар’єри?

Голос ректора гримів, як грім над головою. Я стояла перед ним, стискаючи у долонях свою заяву про звільнення, і відчувала, як підкошуються ноги. Але втікати було нікуди.

— Так, — прошепотіла я. — Розумію.

На столі миготіло фото з камери спостереження: я — і він. Його руки на моїй талії. Мій погляд, що зовсім не схожий на погляд учительки. Наш поцілунок, який більше ніхто не мав побачити. 

— Ви знали, хто він? — ректор говорив тихо, майже спокійно, але в очах горів вогонь. — Ви знали, що це мій син?

Я підняла погляд. І вперше за весь час не відчула провини.

— Знала, — відповіла я. — Але тоді мені вже було байдуже.

Тиша зависла важко, як вирок. Лють, з якою він зпопеляв мене своїми очима, була незрівнянна ні з чим. Але я була спокійна, як ніколи. 

І десь у коридорі, за стіною, я почула його голос — впевнений, нахабний, та водночас зламаний. Він кричав і я просто заплющила очі, щоб не показати своєї слабкості. 

— Якщо вона йде, батько, я теж піду. Ти мене чуєш? Та впустіть мене заради Бога! 

Читати продовження - Тут