Новинка... Скоро... Безкоштовно...

Нова книга майже готова, ще трішки розділіві опублікую книгу

Початок, трохи жахливий, але нажаль живемо не в ідеальному суспільстві, де кожного дня відбуваються злочини, просто ми це бачимолише тоді коли це стосується нас...

(Декілька днів назад, читала про згвалтування дівчини в Голосіївському районі, тут можна сперечатися і вести дискусії і суперечки,  навіщо і чому вона сіла у невідому машину, але факт залишається фактом: дівчину згвалтували... Тому у мої книзі буде багато про самооборону і не тільки...)

Уже другий тиждень я сиджу у цій квартирі і навіть нікуди не виходжу. Цей жахливий, тісний страх — знову зустріти того, хто ледь мене не вбив — сковує мене, не дає зробити і кроку за поріг. Але це те, про що я навіть боюся говорити, що стиснуло моє горло мовчазним, холодним комом.

  Майже місяць тому, я ледь не попрощалася з життям. Сама не знаю, як, але я вижила. А якщо сказати, точніше, мені здається, мене врятував один незнайомець. Я точно не знаю, але перед тим, як остаточно втратити свідомість, до мене підбіг молодий чоловік. Це могло бути марення, останній спалах свідомості перед темрявою, але я памʼятаю його присутність, його слова " Тримайся". Він був немов видіння, марення, його обличчя розпливалося в темряві, але відчуття його рук, його відчайдушних спроб допомогти… Цей спогад такий невиразний, але він пропалює мене наскрізь.

  Наступного разу я відкрила очі в палаті лікарні. Холодне ліжко, запах антисептику. Ніхто мені так і не сказав, не пояснив, хто саме викликав швидку. Але саме завдяки швидкому прибуттю карети швидкої допомоги, я не померла від втрати крові... 

  Цілий тиждень в мене була висока температура і лихоманка. Моє тіло палало, а розум блукав у мареннях. Ніхто з лікарів не розумів, що зі мною відбувається. Аналізи не давали ніякого результату — все було добре, але жар не спадав. Мій організм відчайдушно боровся з чимось невидимим, але ніхто не знав — з чим. Крізь тяжкий сон я чула, як моя мама плакала біля мого ліжка, а тато, зламаним голосом, заспокоював її і казав, що все буде добре. Їхній біль був моїм найбільшим катуванням.

  Одного дня мені знову привидився той чоловік. Той самий чоловік, що мене врятував. Він стояв біля ліжка і дивився на мене. Але я не можу сказати, що він був реальний. Мабуть, це мої галюцинації, наслідок слабості й жаху. Я не знаю. Я нічого вже не знаю.

  Через тиждень, після того, як мені стало краще, батьки мене забрали додому. І от уже два тижні, я сиджу в цих чотирьох стінах і жахливо боюся повертатися до навчання. Бо саме там я можу зустріти того, хто залишив мене помирати на холодній землі.

  А найбільше мені страшно через те, що — це мій хлопець. Той, хто, як я вважала, мене кохає і ніколи не зможе скривдити. Але мабуть, оце гниле мажорне нутро живе в кожному багатому створінні. Бо людьми я їх не можу назвати. Від цього розривається душа.

  Після того злощасного вечора, він навіть не зателефонував, щоб вибачитися, запитати, як я. Лише сухе, начебто згори кинуте смс: "Тримай язика за зубами. Скажеш комусь — знищу"— це єдине повідомленнявід нього, яке я прочитала коли нарешті змогла тримати телефон в руках.

  І ось сиджу я, зламана, і питаю у порожнечі: "За що?!" Я ж любила його. Так щиро, так безмежно... А він? А він, виходить, лише вдавав. Ця душа, що мені здавалася рідною, виявилася крижаною пусткою. І вся наша любов — брехнею

  Звісно, він знав, що я вижила, моя подруга Ната, зателефонувала батькам, після десятки спроб додзвонитися до мене. І моя мама сказала, що я в лікарні, знаю, що Ната часто приходила до мене, поки я палала в агонії, в коли мені стало краще, приходила приносила конспекти і смаколики. Ми не могли нормально поговорити, бо завжди хтось був присутній, а Ната не могла довго сидіти– навчання, але вона була моїми очима і вухами в універі, вона занесла усі необхідні довідки в деканат і нагадувала викладачам, що я в лікарні.

  Але відколи я в дома Ната не приходить до мене, звичайно проїхати пів Києва, щоб мене побачити, таке собі задоволення...