Нові розділи книги Шепіт північного вересу вже на сайті. І ось невеликий уривок з 29 глави та його візуалізація.

Поцілунок перервався так само раптово, як і почався. Вони відсторонилися одна від одної, важко дихаючи, притулившись до дерева. Лють Інґрід згасла, перетворившись на тремтячу слабкість. Рюна, все ще тримаючи її у своєму колі, подивилася їй у вічі. Її погляд був твердим і рішучим.

— Тут небезпечно, — прошепотіла вона, кидаючи швидкий погляд на стежку. — Нас можуть побачити. Будь-хто.

Вона взяла Інґрід за руку. 

— Я знайшла місце. Де нас ніхто ніколи не знайде. Ходімо.

Не чекаючи на відповідь, Рюна взяла Інґрід за руку й повела її вглиб лісу. Вони йшли не стежками, а навпростець, крізь густі зарості, які для Інґрід здалися б непрохідною стіною. Але Рюна рухалася впевнено, знаючи кожен поворот, кожну гілку. Вона вела її все далі від світу людей, туди, де ліс ставав густішим, темнішим і старшим.

За якийсь час Інґрід почула новий звук, що пробивався крізь тишу, — низький, постійний гул води.

Рюна розсунула важкі, порослі мохом гілки, і перед Інґрід відкрилася невелика, прихована галявина, яку, здавалося, не торкалася рука людини. Зі скелі, вкритої зеленим, оксамитовим мохом, падав невеликий, але повноводний водоспад, розбиваючись об каміння і створюючи в повітрі хмару водяного пилу. Вода збиралася в крихітне, прозоре озерце і знову тікала в хащі.

— О Боже... — видихнула Інґрід. — Це...

Але Рюна, не зупиняючись, повела її далі. Вона підійшла прямо до водяної завіси, що падала зі скелі. 

— Тут, — сказала вона.

Вона взяла Інґрід за руку, зробила крок уперед і потягнула її за собою, прямо крізь потік.

Інґрід заплющила очі, чекаючи на крижаний удар, але вони пройшли крізь тонку завісу бризок і опинилися... в сухості. Вона розплющила очі.

Вони стояли в невеликій, абсолютно сухій печері, прихованій за водяною стіною. Світло, проходячи крізь потік води, кидало на стіни рухливі, мерехтливі відблиски. Гул водоспаду тут був приглушеним, наче далекий, заспокійливий шепіт. Це було ідеальне, магічне сховище.