Прокляття морської відьми

Айлін, забувшись, провела рукою по скроні, прибираючи з обличчя волосся, і риб’яча луска роздерла долоню. Червоні краплі розцвіли на лишайнику скелі, немов бутони дикої троянди, і наяда тихо схлипнула, але, прикусивши губу, стримала сльози, що закипіли на очах.

— Боляче? — перелякано запитала Есме, беручи її руку й обережно витираючи кров подолом своєї сукні.

— Ні, — збрехала Айлін і вимушено посміхнулася. Показати сестрі, що їй важко на повітрі, на поверхні моря, означало кинути її напризволяще.

Знаючи Есме, та втече додому, відправивши Айлін до палацу підводного царя, і наяда не зможе чинити опір, бо не сміє відходити далеко від берега. Висохне, стоншиться на сонці, сил не вистачить доповзти до води...

— Точно?

— Точно… — Айлін спробувала посміхнутися якомога безтурботніше, щоб не хвилювати Есме. — Ходімо швидше, мені потрібно вчасно повернутися в море.

І вона кинула тривожний погляд на синю гладь, прикрашену білим мереживом піни. Хотілося сподіватися, що морський володар, дізнавшись про те, що його фрейліна порушила заборону залишати межі палацу, не надто розсердиться. І туман хитнувся, на мить здавшись Делмаром — а хто знає, може, це і була одна з його іпостасей? — щоб ласкаво погладити Айлін по щоці, потім ковзнути до плеча, спуститися до пораненої долоні. Поріз відразу зажив, і в очах здивованої Есме відбився страх.

— Мені здається, він міг би полюбити мене. — Айлін пішла вперед, не звертаючи уваги на емоції сестри, їй хотілося так багато розповісти!

І вона розповідала — про той урочистий бенкет, про інших наяд, своїх суперниць, про танець — як добре було кружляти з Делмаром в обіймах бурі!.. Про наступне таємниче побачення та поїздку до зруйнованого палацу Прадавніх.

І про прокляття. І про відьму, яка наказала йти рятувати морських духів, і про те, що вона, Айлін, вміє тепер ходити дзеркальними дорогами Іншого світу, і про те, що їй снилася колишня морська цариця, яка пішла з трону з власної волі... Про те, яка вона була красива, витончена й норовлива. І про страхи Айлін, що Делмар не може забути її, ту прекрасну повелительку морів, що згинула в кошмарних мареннях підводного світу.

— Тобто прокляття зможе зняти тільки та, яка пройде всі випробування? — Есме з тривогою озиралася на сестру, стрибаючи з каменя на камінь, і вода раз у раз пестила її босі ступні.

— І не кожна пройде їх… Він ще щось не договорює… Але я відчуваю, що він хвилюється за мене. Може, мені лише здається, що я йому сподобалася? Не знаю, Есме… Він так довго живе на цьому світі, стільки бачив… Хто я для нього? Дурненька, юна і невміла…

Туман розвіявся, немов Делмар відступив, щоб не заважати сестринській розмові, але стежка в тріщині скелі вже закінчувалася — а розмов було так мало! Але час втік, зник штормовою хвилею.

Сестри стояли на кам’яному карнизі, під ними плескалися темні води, і здається, тут було дуже глибоко — на мілині море було світло-синім, як пелюстки незабудок, тут же відливало грозовою синявою, сутінковою і жадібною.

Есме явно боялася впасти туди, в цей чорнильний холод, який заморозить до самого серця — земним дівчатам море було небезпечне, земних воно, жартуючи й граючись, могло погубити.

— Прийшли… — прошепотіла Есме, вчепившись в сестру.

Та кивнула, мовчки й сумно. А потім підвела голову, відводячи волосся, злипле від морської солі, за спину. У пасма вплелися зеленими стрічками водорості, виблискувала нитка перлів, біліли дрібні мушлі, що заплуталися в зачісці. Якби тільки Айлін могла бачити себе з боку, вона б не сумнівалася в тому, що підкорить морського царя! Струнка й висока, з тонкою талією, яку, здавалося, можна обхопити руками, з вузькими плечима... зі шкірою, білою, як мармур. Дивовижний візерунок луски, що виблискувала на її скроні, лише додавав їй шарму, обличчю — виразності. Хто, як не вона, гідна прийняти вінець морської цариці?..

Вітер почув поклик наяди й прилетів на своїх примарних туманних крилах з відрогів далеких північних гір. Він почув, адже в її заклику були шторми та бурі, що можуть впасти на узбережжя з заходом сонця, і була там дика неприборкана музика глибин, яка звучить на балах морського царя і керує стихією... Була туга за покинутим світом і радість від усвідомлення того, що здобула Айлін, побачивши кришталевий підводний палац, прикрашений перламутром і перлами...

І в її поклику був наказ — знайди, північний мандрівник, хоч когось із тих, хто раніше зграєю кружляв над узбережжям, наповненим запахами солі й водоростей, пронизаним сонячним світлом, криками чайок... І вітер помчав над морськими просторами, над скелястими відрогами далеких скель, над вересовими пустками, що тремтіли ліловою димкою на горизонті.

Вітер шукав.

Вітер кликав.

Вітер обіцяв зустріч з тією, яка може допомогти, — силою своєї любові до моря і його мешканців... вона поки не знає, чим — але допоможе.

Духи не відгукувалися. Немов їх і не було в цьому світі, немов сховалися вони за межу, у світ відображень і кошмарних марень, витканих зі страшних снів і видінь.

Зате з протяжним гулом відкрився Пагорб, в який пішла частина дивного народу після того, як старі прокляття розкололи цей світ, і гул цей був нечутним для звичайних людей. Рибалки, яких здалеку можна було побачити невеликими темними фігурками, що снували навколо підготовлених до виходу в море човнів, не помітили ні цього звуку, ні того, як обсипалася земля і з невисокої гори повалив бузковий дим. Він повз величезною прозорою аметистовою змією, і трави ласкаво гладили його, тремтіли від дотиків туманної суспензії.

Здивована Есме до болю в очах вдивлялася в примарні тіні, які виїжджали з Пагорба величезною кавалькадою — сірі коні, такі ж прозоро-димчасті, як і вершники, з легкістю пролетіли до скелі, де стояли сестри, і незабаром вже можна було розгледіти й самоцвіти на вуздечках, і айстри, вплетені в гриви...

Вершники ж були довгокосі й стрункі, одягнені в оксамит і парчу, і їхні короткі плащі, візерункові й блискучі від іскристих каменів, здавалися крилами, витканими з туману. Попереду їхав юнак у золотій короні, прикрашеній рубінами, і немов краплі крові, вони червоніли над його високим білим чолом. В очах — загадка Іншого світу. І обіцянка кохати й оберігати свою смертну наречену.

Вітер вітав примарних вершників гулом і піснями, в яких чулися захват і захоплення, вітер підштовхнув трохи вперед Есме, яка злякано дивилася на короля примар, і вона нерішуче зробила перший крок назустріч своїй долі.

— Не бійся! — Айлін легко торкнулася її плеча. — Іди ж! Це твій порятунок! Згадай, чи не про це ти мріяла довгими зимовими вечорами, слухаючи, як у трубах свистить вітер, дивлячись на вересові пустки з нашого маленького віконця?.. А я слухала твої казки і сама починала вірити у Світ-Під-Горою!..

— Я не боюся… — Сестра обернулася на мить, на її обличчі були розгубленість і смуток, але очі вже запалали неземним світлом, в них вже горіли підземні вогні духів. — Я не хочу залишати тебе!.. Мені боляче…

— Ми ще побачимося, я відчуваю це... — Айлін посміхнулася з удаваною веселістю, їй не хотілося, щоб Есме сумувала. Та й що чекало сестру в рибальському селищі? Доля гірської відьми?.. Тієї, яку всі бояться і проклинають? Яка прожила б своє життя, не пізнавши кохання?.. Ні, це не для Есме, яка любить свободу і простір!..

— Моя королева... — і король-привид простягнув руку схвильованій дівчині, яка більше не роздумувала  — схопилася за його долоню, немов це було єдиним, що могло утримати її в бурю, не розкидавши по скелях, не розвіявши попелом згорілих надій.

І ледь торкнулася вона гостя з Пагорбів, як туман охопив її, обійняв, вкрив від світу, і коли лілова димка спала, на коні поруч з духом сиділа зовсім інша Есме — вбрана в зелену старовинну сукню зі шлейфом і довгими рукавами, виблискуючи коштовностями з опалами та аметистами, осяйна щастям... І вона, помахавши рукою, помчала з примарною кавалькадою, щоб через кілька ударів серця сховатися в Пагорбі. Почувся все той же гул, протяжний і похмурий, і все зникло — так само ріс вереск на пологому схилі, немов і не обсипалася там земля, пропускаючи духів іншого світу.

Айлін знесилено опустилася на камені. Її душили сльози.

Пора було повертатися в підводний світ, попереду чекали випробування. Попереду були нові тривоги й турботи.

Але знаючи, що сестра в безпеці, знаючи, що сестра отримала бажане, Айлін зможе впоратися з горем.