Норм чи стрьом. Версія Deklin

І знову привіт (так, я знаю — обіцяла більше не зникати, але якщо чесно, після сесії я почала серйозно думати, чи не пізно відрахуватись у середині 4 курсу).
Зайшла на Букнет, просто хотіла почитати блоги, закінчити “Тіло 369” і, як завжди, випадково вплуталась у чергову авантюру. Цього разу — челендж від Діани Лисенко “Норм чи стрьом”.
Ну і що? Правильно. Я теж вирішила спробувати. Бо якщо вже горіти — то красиво

Отже, поїхали:

Писати щодня, без вихідних — норм. Якщо мене вже накрило натхненням, мене навіть апокаліпсис не зупинить.
Писати тільки тоді, коли є настрій — скоріше норм. У мене натхнення, як кіт: саме приходить, коли я починаю працювати.
Сісти за текст після важкого дня — норм. Краще писати про чужі проблеми, ніж згадувати свої 
Пропустити день і потім гризти себе совістю — стрьом. Дуже. Совість у мене, здається, на підряді в редактора.
Писати “потоком” — без редагування — норм. Інакше потік втече.
Полірувати кожне речення до блиску — стрьом. Я ж не срібло чищу, а текст пишу.
Ділитися своїми авторськими перемогами — норм. Хтось же має бачити мої маленькі тріумфи (і великі нервові зриви).
Редагувати старі тексти замість писати нові — норм. Це як повертатись до колишніх, тільки без сліз.
Писати сцени “не за сюжетом”, бо є настрій — норм. А сюжет потім хай як хоче викручується.
Видалити половину розділу, бо “щось не так” — норм. Я можу і всю книгу стерти, якщо муза попросить чемно.
Залишати недописане і повертатись через місяць — норм. Це не прокрастинація, це процес визрівання шедевру.
Писати вночі, коли всі сплять — норм. Бо вдень у мене соціальне життя, а вночі — літературне.
Читати старі чернетки й ловити крінж — норм. Мій улюблений вид самокатування.
Показувати чернетки друзям — норм. Вони ж не просто друзі, вони тест-група.
Створювати персонажа, схожого на себе — норм, але я такого персонажа потім обов’язково змушу страждати, щоб карма балансувала.
Вбивати улюбленого персонажа — норм (але боляче, ніби собі пальцем у серце).
Додати романтичну лінію просто “щоб була” — стрьом. Якщо вже кохання, то з нервами, драмою й як мінімум однією чашкою розбитої кави.
Слухати музику для атмосфери — норм. Іноді навіть занадто атмосферно, бо потім мені сниться власний сюжет.
Писати після фільму чи пісні — норм. Іноді одна сцена з фільму запускає в голові цілу книгу.
Писати під каву/чай — норм. Це свята традиція. І якщо ви раптом побачите, що я без чашки — значить, це вже не я.

А ви, друзі, як думаєте — що у вас норм, а що стрьом? Бо я, здається, втратила межу десь між “ще абзац” і “вже світанок”