Історія продовжується. Як і шлях Морвен і Вереска))

— Морвен! Морвен! — лунав дзвінкий юнацький голос.

Сад. Квітли яблуні та груші. Яскраві промені грали на ранковій росі.

І тоді з поміж дерев з’явився він — білокурий юнак. Рожеві вуста, наче від довгих поцілунків, червоні щоки і очі, як небо.

— Хто ти? — питаю.

А він посміхається, радісно підводить руку, у якій щось було, і пускає сонячного зайчика прямо мені у очі. Прикриваю обличчя долонями.

— Ти що не пам’ятаєш? — сміється він. — Наздожени мене!

Знову поглянувши, ніде його не побачила. Підхопивши пишні спідниці, побігла поміж рядів. Я відчувала запах зеленої трави, вологості і теплого ранку.

— Морвен! Я тут!

Я бігла на голос, але так і не змогла його знайти…

Коли двоє з нас помруть