У суботу почну викладати свій новий роман «Нежіноча справа».

Це альтернативна історія в якій Україна здобула незалежність у 1918 році й змогла її втримати. Але в першу чергу, це історія про жінку в досі патріархальному суспільстві (середина ХХ століття), про балансування між мрією та обов’язком.

Я Валентина Бейнар і це моя історія.

Мої батьки були міщанами середнього прошарку зі Слобожанщини. Батько займався торгівлею, як і його батько до нього. А мене чекала інша доля. У вісімнадцять я приїхала в Київ на навчання, у двадцять зустріла Гната й ми одружились. А далі переїхали в Дрогобич де на той час був його гарнізон.

Я люблю музику. Ще в юності ми з подружками відвідували джазові й танго-оркестри, знайомилися там із кавалерами, і саме там я зустріла свого чоловіка. Батьки дали мені класичну освіту, тож ми регулярно ходили до філармонії, де лунали симфонії з українськими мотивами й опери на історичні сюжети. На сьогодні в нас є й власна «естрада» зі своїми автентичними шлягерами. І хоча я давно не була на концертах чи в ресторанах, люблю підспівувати, коли чую музику по радіо.

Мої колись численні, а тепер зайняті власним життям друзі обожнюють мистецтво. Тож я знаю, що київські художники працюють у стилі експресіонізму й модернізму, орієнтуючись на Берлін і Париж. Я була разом із ними на виставках українського авангарду другої течії, що виник після Малевича. Особисто мені більше подобається споглядати мотиви іконостасу й народного мистецтва, інтегрованого у модерн.

Письменники моєї сучасності створюють світи у затишних кафе. Вони пишуть про війну, втрати, свободу та залежність від Німеччини — усе те, що хвилює нас, їхніх читачів, що ми пережили й переживаємо. У поезії з’являється щось подібне до Ліни Костенко, але, як ви розумієте, значно раніше. У прозі — психологічні й урбаністичні романи. Українські екзистенціалісти на рівні Сартра чи Камю шукають своє місце у світі, де Україна «вільна, але під німцями».

Я народилася в цьому світі й іншого не знаю. Він для мене так само реальний, як для вас — ваш.

Це не ідеальний світ. Багато моїх сучасників, не знаючи якої долі нам вдалося уникнути, хочуть більшого, прагнуть справедливості, якою вони її собі уявляють; полемізують і сперечаються за кухлем пива чи філіжанкою кави до хрипу про помилки минулого та недалекоглядність сучасного. Але… це світ з можливостями.

Я теж маю можливості, незважаючи на те, що я вдова, самотня мати, жінка.
Остання війна забрала мого чоловіка, залишивши мене саму з маленьким сином. Без чоловіка я лишилась опори і підтримки, на одинці з величезним світом.

Можна змінити хід історії. Можна змінити долю цілої нації. Але є те, що не змінюється — біль, страх, самотність. А ще віра, надія й любов. Боротьба між ними ніколи не закінчується.

Я не маю права на помилку. Я не маю права на жалощі. Заради сина. Заради себе. Я знайду й відвоюю своє місце у цьому світі.

Чекаю вас на сторінках цієї дивовижної історії вже цієї суботи о 19:00. Глибокі емоції, переосмиислення, паралелі з сучасністю. Книга, яка стане опорою й надасть надії й сили пережити наше сьогодення.