Іноді мені здається, що ми ховаємося у вигадані світи не тому, що любимо фантазію, а тому, що реальність занадто гірка, щоб її ковтати без цукру.

Ми пишемо про битви драконів, про зради, магію, смерть і відродження — і при цьому в реальному житті нас вбивають зовсім інші речі: мовчання близьких, байдужість, втома, страх прокинутись і зрозуміти, що нічого не зміниться.

Коли читаєш трагічну сцену у книзі — боляче. Але це контрольований біль.

Ти можеш зупинитись, перевернути сторінку, вдихнути.

А в реальності — сторінку не перевернеш.

Вона продовжується навіть тоді, коли ти більше не хочеш читати.

І от тут починається найцікавіше.

Ми, автори, створюємо вигадані трагедії, щоб хоча б трохи впоратись із тими, що вже відбулися. Ми малюємо темряву, щоб не злякатися тієї, що живе всередині нас.

Іноді мені пишуть: «Чому у тебе все так боляче? Чому герої страждають?»

А я думаю: тому що вигадка — це єдиний спосіб пережити правду.

Можливо, саме тому книги, які болять, залишаються з нами назавжди.

Бо вони — чесніші за життя.

Навіть моя перша книга, яка і привела мене в активне письменництво була В одному ритмі серця , яка боліла більше ніж реальність.

А ви коли востаннє читали історію, яка боліла сильніше за вашу власну?