Кожен письменник має теку, що зветься "чорновики". Або "проєкти, які не зайшли". Або просто "те, що колись напишу". Там — цілі світи, діалоги, які ніколи не були вимовлені, персонажі, які стукали в наші сни, але так і не дочекались свого часу.
Чому ми залишаємо деякі тексти незавершеними?
Можливо, вони були занадто болючими. Або надто чесними. Або написані в період, коли ми самі собі не подобались. А може, просто не вистачило віри.
Та варто пам’ятати: неписані сторінки — це не провал. Це — потенціал.
Спробуй відкрити одну зі своїх старих чернеток. Подивись на неї, як на лист з минулого себе.
Можливо, ти вже виріс настільки, щоб завершити його. А може, варто просто взяти персонажа і переселити в нову історію, дати йому шанс.
Письмо — це не завжди про продуктивність. Це про зв’язок. Іноді — із собою. Іноді — з читачем, якого ти ще не зустрів. Іноді — з історією, що терпляче чекає у темряві, поки ти знову відкриєш її файл.
А у вас є текст, до якого ви не наважуєтесь повернутись? Що тримає вас від цього — і що могло б допомогти переступити поріг?