ПАННОЧКА-ВІДЬМА

 
 

"Панночка-відьма" (фольклорне казкове фентезі) від видавництва "БУК-ДРУК" (м. Житомир) — купити примірник можна на сайті видавництва

Видання книги стало можливим завдяки Спецвідзнаці Коронації слова та перемозі в конкурсі ВІДСІЧ (Житомир)

— Ядзенка! — Дикий крик злякав птахів, і вони пурхнули з гілки величезної липи, крилами збиваючи листя.

— Та тутечки я! — Чорнява дівчинка у темно-зеленій сукні ховалась під величезним кущем бузини. Білі квіти дурно тхнули, й від цього нудотно-солодкого аромату голова Ержбет починала крутитися.

— Що ти…

— Тихо ти! Іди, іди сюди…

Ержбет покірно залізла під гілки, хитнувши їх, і дрібні білі пелюстки снігом обсипалися на її вбрання для прогулянок — такого ж глибокого зеленого кольору, як у сестри.

Дівчатка були схожі як близнючки, матінка часто купувала їм однакові сукні та прикраси.

— Дивись…

Ядзенка розсунула гілки й тонким пальчиком вказала на старий хмиз, моховий, засипаний сухим листям і ялиновими голками.

Ержбет примружилася, потерла очі — нічого. Гілки та гілки. Стовбур осики, шишки торішні. Що вона там побачити має?

І взагалі вони надто далеко зайшли в хащі — Ядзенка йде і йде вперед, ніби небезпеки не відчуває. Їх вже няньки, мабуть, шукають, охорону на допомогу покликали… Ержбет помітила, як невдоволено скривилася сестра, смикаючи якусь колючу рослину з пухнастими квітами, схожими на дзвоник. А раптом отруйне?.. Але Ядзенка нічого не боїться — ні лісової хащі дикої, ні трав дивовижних, ні ягід… недавно їла вовчі, й хоч би що!.. Тільки очі пожовтіли вночі та дихання стало пахнути лежалою вовною. Інший би хто вже прямою дорогою у той світ пішов, сестриці ж ніби в задоволення лякати її такими витівками!

Якби не вона, то хіба ж Ержбет пішла б у хащі?

Минулого разу ледь у болоті не втопились! Ядзенці здалося, що русалки балують біля старої запруди, де горбиться серед молодого верболозу колесо млина, ряскою поросле.

Ніхто вже не живе давно в хаті той, дах її провалився, травою поросла вона, стіни пліснявою покрилися, павутиння сріблястим візерунком по кутах та балках виблискувало… мох на дошках, з яких паркан був збитий, темно-блакитний, такий лише в горах Ержбет бачила. А біля колеса, яке давним-давно чортовим прозвали, містки прогнили.

Так ось, поки Ядзенка з кимось невидимим розмовляла, Ержбет у воду впала, задивившись на гальку на дні… вона здавалася самоцвітними камінцями, а тут ще квітка — водяна лілея — блиснула сліпучою білизною… Ержбет тоді руку простягла, як схопив її хтось та й у воду скинув — сестра потім сказала, що то русалки пустували. Сміялася.

І здавалося, хтось вторить її сміху.

А ось Ержбет не смішно було.

І зараз, у дикій гущавині, де все просякнуте страхом та старими казками, їй не весело. Їй моторошно. Так і здається — вилізе з-під корчів лісовик чи мари сон наженуть, заколихають — повік не прокинешся.

Або нявки, що на гілках люблять сидіти чи гойдатися, як скочать до неї, як потягнуть у своє зелене царство.

Можливо, їх і бачить Ядзенка.

Божевільна, божевільна Ядзенка… про неї слуги різне говорять, але батюшка сердиться, забороняє вести такі розмови, вигадує, каже, дівчисько, вік такий.

А ось Ержбет знає — не вигадує. Правда бачить вона усі дива та страхи. Чи добре це?

— Нудно з тобою, — шипить сестра, а очі горять болотяними злими вогнями, — ніколи нічого не бачиш! Даремно я тебе взяла з собою!

— Не даремно! — мало не плачучи, відповідає Ержбет, чіпляючись за її руку, щоб не кинула, не пішла, залишивши в хащі на самоті. — Я хочу побачити, правда-правда хочу! І колись зможу!

— Ти бачиш їх тоді, коли я їм кажу! — огризається та, намагаючись руку вирвати, й обличчя, спотворене від невідомої раніше люті, стає негарним, наче криве відображення у дзеркалі. — А сама не вмієш! Нічого не вмієш!

Сльози таки полилися — коли сестра відштовхнула Ержбет, піднялася стрімко, різко, зачепивши гілки, засипавши все навколо пелюстками… понесло від Ядзенки димом вогнищ осінніх та кислицею, смолою сосновою… й проклятим болотом.

Ержбет зрозуміла — йде Ядзенка. Назавжди йде.

Сестра спідниці обтрусила, кинулася кудись геть… по траві, яка їй вище за пояс була. За кимось кинулась, кого Ержбет не могла бачити.

Підвестися, приборкати тремтіння. Вибратися з-під кущів… Слідом йти, за запахом диму та ряски, запахом ягід лісових… немов стежкою йшла Ержбет за сестрою, й все повторювала собі — не плач, не плач, вона повернеться, вона просто жартує! Просто жартує... Адже вона любить розігрувати її, молодшу — то ляльку сховає, то ще що придумає. Але не зле. Ніколи так Ядзенка не поводилася…

Ержбет пірнула в траву, як у вир, розсовуючи її руками, все йшла і йшла, потім кричати почала — нестямно, перелякано.

А гущавина стогнала, рипіла старими стовбурами дерев, скреготіла гілками, далеким виєм захлиналась. Вовків Ержбет чомусь не боялася.

Вона боялася духів.

Мертвих боялась…

— Допоможи! — Бліде обличчя Ядзенки зовсім поруч, очі — як уламки льоду — порожні. Нема в них нічого живого. — Не кидай мене, Ержбет…

Трава ноги обплітає, гілки дерев за руки хапають, ніби ліс не пускає далі Ержбет.

Не можна… Не можна тобі туди… Шепче листя, штурхає. Туман із ярів повзе, тягнеться до лиця, в тумані тремтить Ядзенка.

А поряд з нею кудлаті мари — роги козлячі, копитця… Одна із них клацнула пальцями, й пропало все. Темрява вкрила світ задушливим покривалом.

Батечко потім багатьох лікарів до Ержбети запрошував, від переляку її лікували. Дивно, що забула вона про те, що була колись Ядзенка. Наче не існувало її.

А тепер виявляється — була сестра. Як могла забути про неї Лисавета?