Над неспокійним морем темніла ніч. Небо затягнуло чорними хмарами, мов передвісник шторму. Хвилі розгойдували величезний корабель. Вітер рвав вітрила, а щогла голосно скрипіла. По палубі нишком снували матроси, підтягуючи вузли.

На містку капітан сперечався з огрядним, лисіючим чоловіком. Перший наполягав, що плисти в таку погоду — вірна смерть. Другий волав, що заплатив зовсім за інше. Та капітан залишався непохитним, і незабаром матроси вже згортали вітрила.

У глибині трюму, в найдальшому кутку, в клітці сиділа дівчина. Її волосся було сплутане й брудне, як і сукня. Вона спала на мокрій підлозі, її вії ледь тремтіли від холоду. Коли корабель сіпнуло особливо сильно, вона здригнулася у паніці. Дівчина відчула, як її серце підстрибнуло в грудях, а кожен м'яз стиснувся від жаху. Це не був звичайний поштовх від хвилі, це був удар, що пронизав усе судно.

Дівчина підповзла до краю клітки, міцно вчепившись у ґрати, і довго вдивлялася в темряву. Сьогодні звідти долинали не такі моторошні звуки, як раніше: стогони стали тихішими, крики — рідшими. Десь у темряві стояли й інші клітки з людьми.

Члени екіпажу корабля сюди не спускалися. Іноді приходили тільки мучителі — високі, худорляві постаті в довгих балахонах отруйно-чорного кольору. Їхні обличчя були бліді, що було видно лише в світлі гасової лампи. Вони з’являлися раз чи двічі на день: перевіряли стан полонених і приносили трохи прісної води.

З палуби почали долинати дивні звуки. За мить на кораблі здійнялася паніка. Дівчина ще щільніше притислася до ґрат, намагаючись вловити, що відбувається, й розгледіти бодай щось у непроглядній темряві.

Корабель смикнуло, наче від удару. А за секунду пролунала канонада. Одне з ядер пробило корму й залетіло в трюм. Місяць, що визирнув із-за хмар, на мить освітив підлогу біля клітки. Дівчина примружилася, навіть це слабке світло різало очі. Поруч із судном знаходився ще один корабель з піднятими чорними вітрилами й носовою фігурою у вигляді жінки.

Вона не знала, чого чекати: порятунку чи покарання?

Двері з гуркотом розчахнулися. У трюм ввалилися люди. Вони нишпорили в пошуках чогось цінного. Один помітив дівчину, розбив замок і витягнув її з клітки. За тиждень, проведений у темряві, вона сильно ослабла й не могла чинити спротиву. Чоловік перекинув її через плече й поніс геть.

Навколо лунали крики, дзвін сталі, смерділо мастилом і димом. Свідомість покидала її. Останнє, що вона побачила, — палаюче судно вдалині.

Мене звуть Х'ю Бланш