Після «Повернути й прийняти» я довго шукала історію, яка знову змусить серце битися частіше. І здається, я її знайшла.

Після завершення роману «Повернути й прийняти» я була впевнена, що швидко візьмусь за новинку. Усе складалося якнайкраще: графік щоденного письма налагоджено, ідей — повно, а ще ж чекає на завершення «Пекло для злочинців». Саме з нього я й почала.

Та з кожним днем ставало дедалі важче «заглядати в майбутнє», адже події другої частини розгортаються саме там. Коли живеш у війні — пишеш про війну. Тож «Пекло» я знову відклала.

Потім була історія Мар’яни, потім — Каті, подруги головної героїні роману «Танцюй зі мною». Якщо ви підписані на мій інстаграм, то бачили всі ці спроби. Я швидко загорялась і так само швидко вигоряла. Начебто все було добре, але історії не тримали, не захоплювали.

Можна було б списати це на інфантильність, але, правду кажучи, новини, обстріли, відключення, тінь війни — усе це огортало мене меланхолією і думками про минуле нашої держави. Я все частіше ловила себе на запитанні: чи мав український народ шанс на розвиток і стабільність? А якби деякі події склалися трохи інакше?..

І я піддалась цим думкам. У певний момент задала чату GPT питання (так-так, знаю, і я туди ж):
«Якби у Першій світовій війні переміг Троїстий союз — Німеччина, Австро-Угорщина та Османська імперія — чи мала б Україна шанс утримати незалежність?»

Відповідь мене приголомшила й надихнула. Відчуття були настільки сильними, що я почала уявляти життя в тій альтернативній Україні, буденність її громадян, паралелі із сьогоденням. І разом із тим — відчуття ресурсу, опори, сили. Стало легше.

Так народилася нова історія, нова героїня і роман, який зовсім скоро побачить світ.

P.S. частина прологу й візуал героїні вже є на моїй авторській сторінці у фейсбук.