Поки 7-ий розділ пишеться (коли Блатмін тікає... від дядька монстра), я переслуховуючи свою ШІ пауер-метал оперу  і переглядаючи Букнет згадав про те що я робив коли у мене була важка депресія (я хворів на лейкемію, парарельно померла бабуся і захворіли на рак дядько і батько). Зараз вже легше, але тоді єдине що я міг творити тицяти кнопочки в ШІ генераторах (музики і зображень)
Так у мене з'явилась ШІ метал містік опера (заснована на біблійному сюжеті), слова англійською з українськими, японськими, корейськими частинами і вставками латиною

Обкладинка для перших трьох пісень (тобто до першої арки), згенеревоне ШІ (я зазвичай намагаюсь малювати сам, або замовляти у реальних художників... але тоді у мене не було сил...)

Кафе гуділо тихими розмовами туристів, але за вікном миготіли тіні, наче Ескуаррі ховав щось у своїх вузьких вуличках. Анна повернулася до стійки, коли помітила, як Майкл знімає плащ. Біла колоратка під ним виглядала як виклик темряві, що насувалася з її снів.

– Отче, ви священник? – Анна застигла, стискаючи ганчірку. – Тобто… це я ваша місія?

Майкл усміхнувся, його очі спалахнули теплом і легкою іскрою зухвалості. – Ще не «отче», Анно. Але ви вгадали. Я тут заради молодої пані на ім’я Анна. Це ви?

Вона кивнула, поправляючи фартух, її щоки горіли від сорому за сцену з Ромеро. – Так. Але ви… молодший за тих бородатих екзорцистів, що нишпорять Ескуаррі.

– Мої побратими, – Майкл хмикнув, сідаючи зручніше. – Я їхній помічник. Перша серйозна справа, знаєте. Зазвичай я тільки читаю книжки і зубрю латину. Мене звати Майкл. – Він глянув на неї, запрошуючи відкритися. – Я бачив, що сталося. Ромеро, ваш хлопець, вибіг, наче за ним гнався сам Торквамеда. Ви намагалися його втримати… досить, гм, переконливо. Що трапилося?

Анна сіла навпроти, її пальці стиснули край столу. Вона ще відчувала жар на обличчі: хвилин тому вона кинулася до Ромеро, притулилася, шепотіла, намагаючись звабити його прямо в кафе, на очах у здивованих клієнтів. Але він відштовхнув її, крикнувши про її "божевільні сни". – Усе почалося зі снів, – тихо сказала вона, уникаючи погляду Майкла. – Темрява, шепіт, що кличе моє ім’я… і він. Торквамеда. Щоночі. Я кричала уві сні ім’я Ромеро… і сьогодні він не витримав. Сказав, що я божеволію, і втік у туман Ескуаррі.

Майкл нахилився ближче, його голос був м’яким, але рішучим. – Я бачив, як він вибіг. Злякався тіней. Я – ні. Мої побратими щось задумали в цьому клятому містечку, але Лука, мій старший побратим, залишив мене біля готелю, не пояснивши деталей. Я пішов за Ромеро, бо відчув, що він приведе до вас. Розкажіть про Торквамеду. Що він хоче?

– Він називає мене своєю нареченою, – прошепотіла Анна, її погляд метнувся до вікна, де тіні в тумані наче загусли. – Каже, що я належу йому. І я відчуваю… він уже не лише в снах. Він десь тут, у Ескуаррі, серед цих проклятих вулиць.

Мене муляє повернутись до цієї історії, але я ітак пишу два романа...  Хоча детектив зараз пишеться важче (бо він трохи складніший ніж історичне фентезі і містичний триллер-фентезі))

Напишіть вашу думку щодо використання ШІ генераторів (і ШІ чатів) в творчості? (окрім референсів і мозгового штурму)? Ну і що робити з цієї історією (переводити її в формат роману? і коли))

Чи все ж таки вперто зосереджуватись на цій історії