Я п’ю цей світ

Я думаю, що ж формує мій характер. Не любов, не ніжність тіла і не м’якість слів. Мене формують приниження, зневага, тиск — одним словом, біль. Ніщо так не гартує душу, як страждання. Не любити — означає не страждати. Любов — лише допоміжне відчуття, примха серця, що губиться в тумані хтивості. Шекспір чудово оспівав ці пристрасті любові, але для мене вони — лише театральна гра, де чоловіки, що любили мене, були безбарвними акторами. Мене завжди тягло до виклику — до того, хто топтав мене, вважав ніким, хто змушував моє серце стискатися в солодкому жаху. Коли все всередині згорає, а з попелу виростають крихітні листочки нового божевілля. Мабуть, у мені є мазохістичні схильності. Та лише так я відчуваю себе живою — відчуваю всю велич свого характеру, мов богиня, що сміється над власним болем. Я вдячна йому — болю, бо саме він зробив мене тією, ким я є тепер.

О, як гидко й прекрасно цей світ постає,
Театр з плоті, де кожен — своє ярмо несе.
Де чеснота — лише тінь на обличчі брехні,
А святість сміється з розпусника в сні.

Люди біжать, задихаючись в страху,
З серцем, скутим в кайдани гріха.
Вони моляться славі, збуджені сном,
Де спокуса — єдиний відомий закон.

Їхні мрії, мов вино, що бродить в тьмі,
Дає забуття — й жаль у пітьмі.
Вони продають душу, аби мить дістати,
Де тіло сміється, а дух звик мовчати.

Я ж п’ю цей світ, як терпке безумство,
Як бог у вигнанні, що знає — все пусто.
Бо в кожній істині — доза отрути,
А в кожній чесноті — бажання спокуси.

Тож я сміюся, коли все горить,
Бо істина — в попелі, де ніч блищить.
Я пливтиму вглиб, де мовчить ріка,
І там, у безодні, народиться «Я».