Привіт, читачі та автори!

Як ваші справи після ночі?

Я чесно зізнаюся — сьогодні спала, як бабак у зимовій сплячці 
У мене сьогодні не робочий день: нічого не написала, а три глави так і лежать на вичитуванні. Зате активно займаюся найважливішою справою автора — дивлюся статистику прочитань і гортання блогів 

Хоча мушу сказати, день був продуктивний у реальному світі — багато попрацювала в теплиці  Втомилася так, що рук не відчуваю, але зробила половину запланованої роботи по переорганізації.

І поки я відпочиваю від слів, хочу нагадати вам про мої історії:

"Відродження острова" — нові глави щодня о 6:00

 "Там, де сходить сонце" — оновлення через день, нова глава буде вже завтра о 10:00

Дякую, що читаєте й залишаєте коментарі 
Ви навіть не уявляєте, як це надихає!

Ми ковзали по вологій землі, падали, підіймалися й знову бігли. І коли сили майже покинули нас, я побачила чорний отвір у скелі.

— Сюди! — прошепотіла я.

Всередині пахло сирістю й гнилою травою. На підлозі лежала висохла ведмежа шерсть і кістки, але хижак давно пішла. Я швидко зібрала гілля, зробивши подобу підстилки. Лір поклав дівчинку, я — хлопчика. Вони були виснажені, очі червоні від сліз.

Я сіла поруч, гладячи їхні голови. Дістала окраєць хліба, поділила між усіма. Води не було. Їли мовчки, наче останню святиню.

Коли останні крихти зникли, я пригорнула дітей і почала співати тихо, стару колискову, яку співала мені мама. Голос тремтів, але слова лягали, наче тепла ковдра, вкриваючи малих від страху. Їхні повіки злиплися, і невдовзі всі троє спали, тулячись один до одного.

Я ж сиділа й дивилася в темряву. Ліс дихав за входом у печеру, а в моєму серці пульсував тільки один біль: чи ще живий дід Отар?