Приємні новини

Ще один мій твір отримав нове дихання завдяки чудовому голосу Пташки.https://booknet.ua/anastasiya-chalenko-ptashka-u10909155

Чесно кажучи, я була вражена, що попередній твір «Два життя» https://booknet.ua/book/dva-zhittya-b439034 за шість днів набрав майже п’ять із половиною тисяч переглядів і понад чотириста вподобайок. Це просто щось неймовірне.

Ця історія «Де живе тиша...»https://booknet.ua/book/de-zhive-tisha-b439545 зовсім інша — легка, ніжна й по-своєму тепла. І тепер мені цікаво, яка з них виявиться успішнішою.

А ще хочу поділитися кількома фрагментами чернетки мого нового твору. Ця ідея з’явилася давно, але, чесно кажучи, я довго не наважувалася її почати.

“— О, дивіться хлопці хто прийшов. — вигукнув Андрій, рудий весь у ластовинні.  Він перший помітив Лідію. 

— Швидко привели себе до ладу — пожартував Максим. — «Командир» в палаті.

Всі жартома почали прибирати свої тумбочки, та розправляти  постіль.  І якби не пікання апаратури, це могло би навіть зійти за номер хлопців – самітників на відпочинку в не дуже дорогому готелі. Та безліч медичних атрибутів та біло – сіра постіль, відразу повертали до реальності.

Лідія зовсім не ображалася на прізвисько, що дали їй військові. Навпаки, потай, навіть гордилася ним.  Так вона почувалася ще більш своєю серед них.

На обличчі тільки посмішка та спокій.  І ні краплі жалю у очах. Бо вони одразу ж це відчують.

— А куди це ти зібрався Максиме, що вже вирішив піти в самоволку?

— Та куди тут втечеш на цих двох…  — його обидві ноги були повністю загіпсовані. — але,  заради тебе, я готовий і  рачки повзти. 

Рум'янець вже заграв на щоках Лідії, і вона ніжно потріпала темне волосся парубка, зупиняючи його від необдуманих дій. Непомітно також поправила катетер на його руці.

— Ну, а от мені тепер доведеться носити обручку на шиї. — озвався  Руслан. Це був його перший жарт, щодо свого калітства.  Він втратив руку. Лідія одразу ж це помітила і подумки відзначила:

«Якщо жартує з себе, значить прийняв»

— Прийдеться замовити нову каблучку, спеціально для шиї. Думаю твоїй Оксані сподобається. Зате не загубиш…. Буде щось на зразок браслету.

— Ага, ще з трекером відстеження, бажано…”

“Як і в перший раз, він лежав повернувши голову та дивився:  чи то в  білу стіну, чи то у вікно. Погляд застиг, лише вії трохи тріпотіли. Ось і всі ознаки життя. Добре, що апаратура відображала його життєві показники.

Лідії в якийсь момент стало дуже важливо, щоб він побачив її. Спочатку ці дії були продиктовані лише  певною звичкою.  Вона завжди так робила, щоб не злякати, щоб їх побачили раніше, ніж вона заговорить. 

«До військових не можна підходити ззаду» — так її вчив Кирило. Але тепер — вона прагнула бути побаченою.

Навіть собі вона не могла пояснити, чому хоче бути біля цього парубка. Чому для неї це так важливо.  Бути тут, у цьому звичайному міському шпиталі, на перетині шляхів між фронтом та тилом. Де постійно удушливо пахне ліками та антисептиком. Щось ледь знайоме було в ньому і вона вже просто не могла інакше. У неї з'явилося непереборне бажання торкнутися його. І це одночасно лякало і збуджувало інтерес. Та відсутність реакції змушувала нервувати.

Щоб хоч якось відволіктись, Лідія дістала листи з сумки, і почала шукати той, що міг допомогти.

«Любий воїне, я тебе не знаю, а ти не знаєш мене….» — врешті-решт Лідія почала читати:

« та ми маємо щось спільне, — жагу до життя, вільного та щасливого. Я хочу жити у вільній країні і я знаю, що цього хочеш і ти. І поки я тільки хочу, ти вже робиш все можливе для цього….»

На якусь мить, Лідії навіть здалося що він слухає. Він став трохи частіше кліпати, ніж зазвичай. І цей рух не був просто рефлексом.”

“Ніби поправляючи крапельницю, вона всього на секунду торкнулась його руки. Цей дотик був невагомий, і навряд чи він навіть його відчув. Але Лідія відчула тисячі електричних зарядів, що торкнулися її  пальців і холод. Майже крижаний холод його руки. Машинально вона накрила руку ковдрою. І швидким кроком рушила на пост до медсестри.

— А у вас тут є додаткові ковдри. — вона не питала, скоріше вимагала.

— Ну взагалі-то, всі пораховані. А що, вирішила залишитися? — вдячна усмішка сяяла на обличчі медсестри.

— Дай сьогодні, я завтра з дому принесу. —  вже більш благально попросила Лідія і голос в середині додав: «Він же там замерзає»

— Добре, я знайду для тебе щось.

— Дякую, та це не для мене, а для новенького. — Лідія якось навіть засоромилася, як говорила.

— А цей… Він що попросив? Я думала не говорить взагалі. Його речі всі обгорілі та в крові. Жодного документу не прочитати.  — розповідала медсестра, поки вони йшли до кладової. — У нього ще й рідкісна група крові, четверта негативна…. 

Лідія аж завмерла посеред коридору — бо сама мала саме таку групу крові. Ця новина знову застала її зненацька, та вибила землю з під ніг. Та тепер на вустах, буквально відчувався  легкий присмак щастя. 

«Невже кров до крові може промовляти» — в цей момент вона однозначно не була студенткою медичного коледжу. Лише просто дівчиною, що готова повірити і в таке.

А віра, це все, що вона зараз мала.”

Це, звісно, ще лише чернетка — дуже свіжа, місцями необроблена, але мені вже хочеться поділитися нею з вами. Я відчуваю, що в цій історії є щось особливе: ніжність, напруга і та невидима нитка, що з’єднує двох людей навіть у найнеочікуваніших обставинах.

Мені справді цікаво, як вона сприймається збоку — чи відчувається емоція, чи хочеться дізнатися, що буде далі? Ваші думки, враження й навіть критичні зауваження для мене безцінні. Вони допомагають побачити історію очима читача й зрозуміти, в якому напрямку рухатися далі.

Тож не соромтеся писати у коментарях — мені важливо знати, чи зачепила вас ця нова історія.