... або коротко про допомогу, коли не просили ☺️ 

Привіт, друзі! 

Пригоди Єви і Асгейра продовжуються. І поки Єва намагається самотужки повернути борг Лісовику, пропоную ближче познайомитись із характером її коханого - Асгейра. 

Уривок: 

Зненацька темряву за повіками прорізав спалах світла, і одразу за ним прокотився оглушливий гуркіт – здавалося, сама земля задрижала від могутнього удару. В повітрі рознісся запах горілої плоті.

Насилу розплющивши очі, я сфокусувала погляд. В трьох метрах від мене, збоку від порталу, на траві з’явився ідеальний випалений круг. Всередині лежало щось, що віддалено нагадувало залишки вовка. Вже за кілька секунд монстр перетворився на білий попіл і розвіявся по вітру.

— Я ж просила мені не допомагати! — пробурчала я, зводячись на тремтячі ноги. Щоб встояти, довелось триматися за молодий клен позаду себе.

— Вибач, Єво, — ні краплі не шкодуючи, всміхнувся Асгейр, наближаючись до мене. — Я випадково.

— Його вдарила блискавка!

— Я просто чхнув.

Невинний вираз обличчя воїна в поєднанні з рішучістю в очах змусили мене пирхнути. Я потерла пульсуючу потилицю, якій теж дісталося від дерева.

— Сильно вдарилась?

Асгейр ковзнув долонею мені за голову, перевіряючи, чи немає крові. Потім підняв з землі кинджал. Впевнившись, що все гаразд, він востаннє обвів пильним поглядом галявину і подав мені руку.

— Готова? 

А на десерт - арт Асгейра ❤️ 

Хто ще не читав, запрошую у світ Загубленої Валькірії ✨️