З дитинства я писала історії. На клаптиках паперу, у зошитах, на полях підручників, у нотатках телефона. І завжди — із захопленням, що тривало рівно доти, поки сюжет не починав здаватися мені нудним. Я залишала розповіді незавершеними, переконуючи себе, що вже вигадала щось краще. Насправді ж я просто, як Маріо, стрибала з гриба на гриб у пошуках тієї самої «зірочки» — ідеї, яка змінить моє життя й додасть магічного ентузіазму до письма.

Я щиро вірила, що справжні письменники пишуть лише тоді, коли приходить муза. А вона, як примхлива гостя, з’являлася коли їй заманеться — і ніколи не тоді, коли я її чекала. Минали роки, а історії, що роїлися в голові, залишалися просто казками, які я розповідала собі перед сном. Мертві бджоли не гудуть — і мої сюжети теж не жили, поки я не наважувалася дати їм форму.

Я шукала рецепт натхнення: ходила на курси, читала розумні книжки, виписувала поради відомих авторів. Та згодом зрозуміла — жоден із них не допоможе, якщо не зробити головне. Секрет простий і жорстокий: треба просто писати, навіть коли виходить повне лайно. Бо неможливо навчитися плавати, стоячи на березі.

І я нарешті пірнула. Сіла й написала історію від початку до кінця. Без натхнення, без впевненості, без гарантії, що це комусь сподобається. І так, я абсолютно не задоволена своєю першою книжкою. Вона недосконала, місцями незграбна, з купою помилок. Але вона є.

І це — величезна різниця. Бо краще мати живу, недосконалу історію, ніж безкінечність мертвих задумів, що так і не ожили.

https://booknet.ua/book/bisya-noch-b435408