Вітаю, любі!!

Запрошую до оновлення історії Кіри.

✨✨✨

Покидаю свої роздуми, бо Дем’ян вітається з моїми рідними і, представившись, пригортає мене до себе за талію. Тремор охоплює моє тіло від цих жестів, але я розумію, що це вимушені міри. Це ж не серйозно. Заспокоюю себе. Хоча у душі ликую, адже Буйний не забажав знайомитися з моїми рідними, лише холодно цікавиться:

— Тарасе Івановичу, Марино Яківно, радий бачити вас у себе вдома, але, судячи з реакції моєї дівчинки, вона не дуже радіє вашому візиту. Може, поясните чому?

Почесна делегація на чолі з моєю матінкою переглядається, і вона заявляє:

— Тому, що невдячна нам. Кіра не вміє цінувати те, що для неї роблять. І взагалі...

— Що «взагалі», Марино Яківно?— перебиває мою матір Дем’ян. — Я, наприклад, теж не розумію, за що Кіра повинна бути вам вдячною? І ще хочу почути, за, що саме вона повинна вас цінувати?

У просторій кімнаті повисає мертва тиша, і, оскільки її ніхто не порушує, Буйний продовжує:

— Ви залишили малу з нічим. Забрали те, що по праву належить їй. Викинули, як непотріб, із нормального життя. Змусили виживати... — квадратними очима дивлюся на чоловіка. Навіть цікаво, звідки він стільки знає про мене. А він, притиснувши мене до свого тіла міцніше, додає: — Можливо, Кіра повинна була цінувати те, що створювала оригінальні проєкти для свого дядька, за які він платив їй, як прибиральниці, а продавав ці проєкти за мільйони? — він переводить подих та невдоволено продовжує: — Тож поясніть мені, за що мала повинна вам дякувати та що цінувати?

Книга тут...

Тихого вечора!