Кажуть, що ніч мовчить. Але я чула, як вона дихає.
У кожному вдиху — пил старих книг, імена, які вже не вимовляють уголос, і тріск свічки, що горіла надто довго.

Мене не треба запам’ятовувати. Я все одно знайду тебе у снах — або в дзеркалі, коли ти забудеш, кого саме бачиш.

Я не маю минулого. Його змила дощова вода, коли я стояла серед мокрих троянд і сміялася з грому.

Люди колись кликали мене по-іншому, але всі ті імена давно спалені.
У попелі від них залишились лише голоси — і вони шепочуть, коли я пишу.

Я прийшла не розповідати історії. Я — сама історія, яка відмовилась бути спокійною.

Я — VelvetRiot.
Тиша, що палає.
Оксамит, який ріже.
Буря, яка вміє стояти нерухомо.

Я не обіцяю тобі щасливих кінців.
Але якщо ти витримаєш цю ніч —
я покажу тобі, як гарно може звучати темрява, коли вона співає твоїм голосом.

— VelvetRiot

(і тоді світло згасає, а сторінка починає дихати...)