Друзі, фінал «Босоніж по битому склу» вже зовсім близько! Тож нові розділи виходитимуть щодня — без перерв на вихідні. Приємного читання!

Уривочок із сьогоднішньої глави:

В очікуванні Ігоря, який має ось-ось повернутися, я жадібно вдихаю тютюновий дим, що долітає від натовпу курців, і мимоволі дивуюся: чому досі не завела цієї шкідливої звички? Якщо вона справді так заспокоює нерви, як кажуть, то користі від неї було б більше, ніж шкоди. Коротка розмова з Дмитром виявилася значно важчою, ніж я уявляла. Долоні досі липкі, а в грудях — порожньо й незатишно.
Немов відчувши мій стан, Ігор з’являється вже за хвилину.

— Замерзла? — у його тоні звучить турбота залицяльника. — Хочеш, дам светр?
Я заперечно хитаю головою.

— Поїхали краще швидше, — кажу, відводячи погляд від вхідних дверей, де саме в цей момент з’являється Дмитро. — Ти ж обіцяв, що за п’ятнадцять хвилин поїдемо.

Ігор прямує до машини, і я з полегшенням йду слідом. Стояти під прицілом Дмитрового погляду було нестерпно. Дивно, що він досі має на мене хоч якийсь вплив. Стільки  часу минуло, стільки всього трапилося, і я змінилася. Стабільним лишилися лише мої почуття до нього, хоча навіть собі я не готова у цьому зізнатися.
— Зараз зігрієшся, — Ігор крутить перемикач обігріву сидіння, помітивши, як я обіймаю себе руками. — А то ще застудишся.
— Дякую, — примушую себе посміхнутися. Приємно, що він намагається бути уважним.
— Проведу тебе, — каже він, коли ми зупиняємось біля мого тимчасового притулку.
Я ще не встигаю заперечити, як він уже виходить із машини.