Я хотіла просто розповісти, але Томас знову…

Цей місяць був... дивним.
Я працювала, вивчала речі, які нормальні люди навіть гуглити не хочуть, їла сир без хліба, дихала осінню, думала про сенс життя, стосунки й те, чому всі мої шкарпетки зникають саме тоді, коли я хочу виглядати пристойно.

Я хотіла сьогодні написати щось глибоке. Про розвиток. Про пошук себе. Про...

ТОМАС: “ПРИПИНИ! ЦЕ НЕ ПРО ТЕБЕ!”

…про сенс…
прощення…
любов…

ТОМАС: “МИСЛИВЦЯ НА ВІДЬОМ ЗАБУЛИ. УЖЕ МІСЯЦЬ. МІСЯЦЬ! Я, МІЖ ІНШИМ, ТРИ ДНІ ХОДИВ З КРОПИВОЮ В ШТАНЯХ, А ТИ — 'сир без хліба'…”

(Ред.: Вибачте. Несподіване втручання. Томас прорвався через коментарі. Продовжимо.)

Отже, я сиділа в кафе, спостерігала за людьми, писала новий текст. Було дуже атмосферно: дощ, свічка, какао…

ТОМАС: “А Я ЇВ СУХАРІ ЗІ СВІЧКОЮ. РАЗОМ. І ЦЕ БУЛА ВЕЧЕРЯ.”

(Ред.: він ображений. Дуже. Вже жує мишку. Продовжимо.)

Планую новий проєкт. Щось дуже особливе, пов'язане з історією, міфами і внутрішніми травмами людини...

ТОМАС: “ТРАВМИ? У МЕНЕ ТРАВМИ! Я СВОЮ БАБЦЮ ВІДЬМОЮ НАЗВАВ. МЕНІ ТЕПЕР СВЕТР В’ЯЖУТЬ З НАПИСОМ “ВІДЬМОГАН”. З БЛИСКІТКАМИ.
Я НЕ ГІДЕН ТВОГО МОВЧАННЯ.”

(Ред.: Ми офіційно приносимо вибачення Томасу.
Оголошуємо хвилину капустяної поваги.

Добре. Тепер він мирно лежить у відрі з яблуками.)

Повертаючись до серйозного.
Я відчуваю, як змінююсь. Не кардинально, але по трохи. Мені цікаво, куди мене веде цей шлях. Що я знайду в собі і для себе…

ТОМАС (з дна відра): “ТИ ЗНАЙДЕШ МЕНЕ. І МОЮ ІСТОРІЮ. І ТОМУ ПИШИ, ЖІНКО.
Інакше я знову подумаю, що хтось у хустці — зла чаклунка, і мама отримає ще один дзвінок від поліції.”

(Ред.: Ця історія правдива. І дуже дорога. Бо ми заплатили за пиріжки, яких Томас з’їв три. Один — у бабці, один — на подвір’ї, і один — ми досі шукаємо.)

Висновок:
Я хотіла написати глибокий, осмислений блог.
Але Томас.

ТОМАС: “І ТОМУ ДО ЗУСТРІЧІ, МОЇ КАПУСТОЧКИ. Я ЩЕ ПОВЕРНУСЬ. І МОЖЛИВО — З ЖАБАМИ.”

(Ред.: блогу кінець. Свічка догоріла. Томас спить, обіймаючи сковорідку. Мир.)