Антологія малюнків з "Вулиці Музичної" #06

/бонусний малюнок/

За цим разом стислий огляд ілюстрацій стосуватиметься розділів «Вулиці Музичної» з 25-го по 32-ий. Трішечки торкнемося «детективної» лінії, внаслідок чого досконало дізнаємося, як виглядає справжнє єство любові. Почуємо сварку подружок і з’ясуємо, що ж саме полюбляють талановиті Митці, понад усе. А також зазирнемо до фахового навчання зі скрипки й за лаштунки сцени під час важливого міського заходу.

Вирушаймо?

Співрозмовниця поблажливо, але з відчайдушною приреченістю посміхається:

— У мене більш видовищна подія. Виховательку наволоччю обізвала. Поруч зі всіма й дуже голосно.

Настала черга дивуватися Даринці:

— Ввічливо усміхнися та люб’язно вибачайсь.

— Це неприйнятно, — дівча категорично відхиляє запропоноване.

— Чому?

— Вона дітей обкрадає, розумієш? Ненароком виявилося.

— І як дізналася? Чи не помиляєшся? — оприлюднена вголос версія здається аж надто не реалістичною.

 

Нова знайома жваво заглиблюється в деталі…

/малюнок 1 до розділу #25/

— Кавалер мій зеленоокий заспокоївся та ні до кого не клеївся. Доглянуті клумби врятовано. Вгамувався, йолопе.

— Чудово. А Вероніка?

— З вожатою помирилися. Трохи директор посприяв.

— Директор? — ошелешено перепитує Бондар.

— Він із мого дозволу розповів Вероніці одну цікавеньку історію. Трирічної давнини, про «перше кохання».

— Що за історія?

— За іншим разом дізнаєшся. У всіх подробицях, добре? Тож вожата, як виняток, дозволила мені відвідати море на світанку. А за привід до директора, не повіриш, щиро вибачилася.

— Диво дивовижне.

— Мабуть, розібралася, як виглядає справжнє єство любові.

— То як же?

— Біляві кіски з бантами та в окулярах. Хіба ж не зрозуміло?

— Я вмираю, Запорізька, від твоєї неперевершеної скромності.

/малюнок 2 до розділу #25/

Запорізька остаточно відвертається убік, приховуючи від подруги свій зіпсований настрій [...] та сльози, що ось-ось поллються:

— Ти вчинила правильно. Якщо Георгіївні сподобалося, тоді, безумовно, схвалюю твої дії. Я і хотіла зробити їй щось приємне, а решта вже неважлива. Гаразд, сьогодні ще побалакаємо, а зараз мушу поспішати, — не повертаючись до Карини обличчям, йде геть.

— Та й забирайся звідси,— бурмоче Карина, коли її слів уже напевно не чути.

/малюнок до розділу #27/

Уже в під’їзді, в очікуванні ліфта, Валентині Степанівні таки вдається, дивлячись на Дарину, прийти узагальнювальному, псевдо філософському, висновку:

— Люди мистецтва, суто як ти, Дар'є, із витонченою душевною організацією і невгамовним тяжінням до творчих прагнень, виключно високих здобутків та шалених новітніх відкриттів, у купі з усіма непохитними моральними цінностями й незліченними художніми пріоритетами, дуже-дуже полюбляють…

 

Дарина зацікавлено дивиться на матір:

— Що ж саме?

Жінка посміхається та тихенько додає:

— Смачно жерти.

— Мамо, як тобі не соромно? — конфузиться дівча.

— Хіба ж брехня?

— У тому й річ, що анітрохи, — Запорізька, врешті-решт, гучно регоче на весь під’їзд, вимушено погоджуючись із відвертим та вельми влучним матусиним висновком.

/малюнок до розділу #28/

Георгіївна надає дитині достатньо часу, щоб та здобула можливість міцно засвоїти надважливу для її творчого зростання провідну думку. За хвилину пропонує:

— Уважно поглянь на репродукцію. [...] Що відчував художник, коли опрацьовував безпосередньо це полотно? Радість чи біль?

Запорізька розгублюється. Довго мовчить, усвідомлюючи жахливу новину про те, що всі її попередні уявлення щодо високого мистецтва, напевно, заслуговують нещадної та ґрунтовної руйнації:

— Туточки… картина містить зовсім інший настрій. Його неможливо співвіднести ані до болю, ані до радощів. [...] Маємо певну емоцію та атмосферу. Можливо, журливий сум за втраченим літом, наче в мене за морем? — висловлює здогадку дитина.

— Точно. Художник не обрав задовольнитися чорним та білим, а застосував цілий арсенал різноманітних кольорів. 
 

/малюнок до розділу #29/

Споглядаючи за грою інших дітлахів, майже абітурієнтів музичного училища, дівчинка гостро усвідомлює:

— Щоби хутко досягти подібного технічного рівня, треба репетирувати з ранку до вечора, а не кілька жалюгідних годин на добу. Тож моя файна срака туточки аж ніяк не відсвічуватиме, адже взагалі недоречна. Матінко рідна, краще б було померти, ось прямо зараз. Ніж виходити на чудову сцену, що від променів софітів палає різними кольорами, під нещадним обстрілом сотень і сотень спостережливих очей.
 

/малюнок 1 до розділу #32/

Далі буде…

◇Антологія малюнків з "Вулиці Музичної" #05◇

✉️ skazochnik01@gmail.com