Антологія малюнків з "Вулиці Музичної" #05

Публікацію книжки вже завершено, але урочиста презентація малюнків до неї триває і досі. За цим разом зазирнемо в розділи з 13-го по 24-ий, де на нас очікує коротенька екскурсія Запоріжжям, трішечки музично-мистецьких цікавинок, чергові нападницькі зазіхання самозакоханих особин і, відповідно, надто вчасна допомога з боку неперевершених друзів. А ще, ви не повірите, відвідаємо підліткове, через що і ретельно замасковане, справжнє освідчення. Причому, його безпосередні учасники завзято заперечують, що відбувається саме це…

Тож вирушаємо до подорожі «Вулицею Музичною», так?

/Подружки-білявки, під час шкільної перерви, спільно обговорюють вельми кумедний епізод з «Вулиці Музичної», бонусний малюнок/

Виявляється, Палац [«Заводський»] розташований у затишному парку, що містить також і гральний майданчик. Сюди традиційно збираються мешканці сусідніх будинків, переважно молоді жінки, котрі впродовж дня доглядають дітлахів і неквапливо спілкуються на сімейні теми.

Трохи далі, за символічним парканом, розташовуються трамвайна колія в обох напрямках, проїзна частина дороги та пішохідний тротуар. Поза транспортною артерією починається огороджена ділянка гімназії номер сорок шість. Після пустельно-самотнього приватного сектору південної околиці міста, поблизу похмурого цвинтаря, цей квітучий та гомінливий острівець Заводського району, що перенасичений промисловими підприємствами та житловими багатоповерхівками, виглядає для знаттєлюбного дівчиська досить привабливо.

/малюнок 2 до розділу #13/

— Треба починати збагачувати наявну мистецьку палітру, розумієш? От скажи мені, які в тебе улюблені кольори?

— Білий, — не замислюючись, випалює Запорізька. Порівнявши свою відповідь із попередніми словами вчительки, починає присоромлено реготати.

/малюнок до розділу #16/

Ледве переступають поріг квартири-майстерні, у Запорізької відразу перехоплює подих. Навкруги, у коридорі, кухні та всіх кімнатах вона бачить розмаїття приладів та засобів, що використовуються під час ремонту надто крихких і чутливих струнно-смичкових інструментів. Скрипки, альти та віолончелі, або їхні окремі частини, містяться повсюди, від підлоги до стелі. Специфічні аромати рідкісної деревини, лаку й ще багато чого, панують у повітрі, ніби пахощі елітарних жіночих парфумів, і дурманять свідомість дитини, котра ошелешено зиркає по сторонах.

[...]

Майстер підготувався до візиту. У кімнаті, куди потрапляють гості, уже завбачливо розкладено декілька скрипок, майже не відрізнених на вигляд.

[...]

— Обирай на свій смак, — запрошує Вадим юне дівчисько.

Запорізька навшпиньки підкрадається до столу.

/малюнок до розділу #17/

Макс наближається до дівчиська. Виразно чує її схлипування.

— Що трапилось, Дарино?

Однокласниця підводить очі, дійсно заплакані. Спочатку злиться, через викриття у власній слабкості, але відчуває щире хлопчаче співчуття, тож емоційно виплескує назовні:

— В мене і з теоретичного сольфеджіо «відмінно», і зі скрипки. Не кажучи вже про хор, най його качка копне. Навіть із музлітри, хоча остання страшенно не до вподоби, второпав?

[...]

— Чому ж тоді ревеш?

— Успіхи дійсно блискавичні, аж лайливих слів бракує. Будь-хто позаздрить, лише провідає. Адже ваша… як її там… Панасівна, щоб вона всралася і води гарячої не було. Чомусь «погано» за чверть вліпила. Круглій відмінниці, уявляєш? А майже жодного разу до дошки не викликала.

[...]

— В музичній школі використовуються щоденники?

— Звісно.

[..]

— Можеш показати?

— Навіщо тобі?

— Є ідея.

/малюнок до розділу #19/

Привітавши на вечірці всіх, хто встиг долучитися, Дарина швидко починає нудьгувати й тому шкандибає назад, до паркану з Голованем:

— Можна, тобі допомагатиму? Щось Гуморист і досі не прокинувся, мабуть. Ніяких жартів або ексклюзивних веселощів.

— Відчуває відповідальність за важливий захід, — виправдовує друга, — ми ж усім класом жодного разу не збиралися спільно, як сьогодні.

Головань ледве встигає зупинитись, щоб не проговоритися і не видати справжню причину, чому була влаштована вечірка.

— Чим збираєшся розважати привабливу красуню? Протягом спільного очікування? — провокативно запитує хлопця.

— Зараз побачиш. Залишайся на місці, скрипалько.

 

За хвилину Макс повертається до паркана, уже з гітарою:

— Заціни шедевр, Запорізька, — й одразу береться співати під власний акомпанемент.

/малюнок до розділу  #20/

Кульгаючи на ліву ногу, Маргарита Панасівна ледве встигає за донькою:

— Оленько, за навчальним планом у мене сьогодні лише два уроки. Чекатиму на тебе.

— Немає потреби, мамо. Скільки можна казати? Після роботи кидай свій баян та мандруй додому. А я повернусь самостійно, або з подружкою. Нічого зі мною не станеться, абсолютно, — дівчинка, зі злісно кам’яним виразом обличчя та коротенькою стрижкою «під хлопчика», усіма можливими засобами намагається позбутися небажаного матусиного супроводу поблизу школи.

— Я ж за тебе хвилюватимуся, донечко?

— Відчепись, кажу. Усе, я побігла.

Ольга Малинка навмисно прискорює рух, аби якнайшвидше відірватися від матусиного піклування.

/малюнок 1 до розділу  22/

— Йдеться про «новеньку», — починає Ольга, — котра кричуще порушила внутрішній устрій нашого класу. [...] Це неприпустимо. Руйнувати систему, над спорудою якої ми працювали ще з першого класу. Ніякої поваги до авторитетів, колективних цінностей і звичаїв, обов’язків та ритуалів?

 

За попередньою домовленістю, подальші звинувачення викладає Сурмач:

— Безліч разів спільно святкували дні народження хлопчиків чи дівчаток. Запорізька жодного разу не брала участі, помітили?

— Просто нестерпно, — показово жахається Малинка.

— А Новий рік? А урочисті заходи? День захисника Вітчизни, який вона навмисне проігнорувала? Можете таке уявити? Аж ніяк не невинні жарти.

— Пахне зрадою Батьківщини, — старанно згущує фарби Малинка [...] й роздратовано вигукує, — підіб’ємо підсумки. Від неї смердюче віє ненавистю та чванливим ставленням до класу, до єдності. Оголошуємо загальний бойкот цій сторонній чужинці? Щоб не кортіло надалі випинатися. Уявляти собою особливу й неповторну, унікальну й недосяжну, наче вона тут і справді найкраща.

 

Раптово шкільне подвір’я поглинає тиша. На очі Дарини, що весь час стояла мовчки, миттєво навертаються сльози.

/малюнок 2 до розділу #22/

— Маєш гарного браслета, Карино.

— Згодна, файна штука. Домоглася в матусі, коли поряд зі світломузичним водограєм блукали, на «Фестивальній» площі.

— Водограй із «Фестивальної»? То ми з одного міста, чи що? — ошелешено усвідомлює Дарина.

— Виходить, так. А ти з якого району?

— Із Заводського, — пригнічено бубонить Запорізька [...].

— Як із Заводського? І я теж відтіля, — переможно тріумфує Карина, — а тоді, у якій школі перебуваєш?

— Сорок шоста гімназія.

— Батенько ріднесенький, і я так само. Мабуть, «бешниця»?

— Як здогадалася?

— Бо я в класі «А» навчаюсь. Тебе чомусь не бачила жодного разу. У кабінеті директорки допоки не перетиналися.

/малюнок до розділу #24/

Далі буде…

◇Хто тобі лікар? Післямова до "Вулиці Музичної"◇

✉️ skazochnik01@gmail.com