Рубрика "Спойлери без спойлерів"

Поки ми впевнено прямуємо до фіналу Сірого півмісяця,  пропоную пригадати, як все починалось. 

Розділ 30. Перші страхи, якими почала ділитись Луна. 

Це так, щоб ви не забули, який Кай класний☺️

— Не можна карати когось, якщо не знаєш, хто винен! — викрикнула я.

— Ти знаєш, — тихо, але безкомпромісно відповів він. — І мені цього достатньо.

Кай не кричав. Але його гнів вилітав з уст стрілами. Він пронизував простір між нами, кожен чортів раз попадаючи в тріщини моєї психіки.

— Я хочу тебе не просто як дружину. Не як красиву жінку, яка гарно виглядає на фото. І не як коханку, від якої у мене паморочиться голова. Коли я кажу тобі «мій Місяць» — я маю на увазі: ти — моя орбіта. На тобі тримається вся моя реальність. Якщо ти сумніваєшся — скажи. Я розвію все або подам тобі запальничку, щоб спалити ці сумніви до тла. Якщо тебе образять — я власноруч зітру в пил кожного, хто заподіє тобі біль.Твої страхи — мої страхи. Твої тіні — мої демони. І той, хто колись тебе скривдив, ображає мене самим своїм існуванням.

Він міг сказати всього три слова.

Біль та жалість змінилась на шок. Зневіра в те, що я почула осідала попелом на моїх думках. Він піднімався вітром і ставав невидимою стіною захисту в моїй голові. Чомусь, мені здавалось, що це не просто пусті обіцянки.

Кай зупинився на секунду, щоб перевести подих.

— Тож так, мені достатньо того, що ти відчуваєш.

Я не відвела погляду, навіть коли сльози почали пекти очі.

Мої руки залишались безсилими й опущеними, але я тримала зоровий контакт із двома чорними вирвами під насупленими бровами.

— Підійди. — Він простягнув до мене руку, долонею догори.

Я зробила крок. Опустила праву руку в його, і він одразу поклав її собі на груди — просто на тату місяця.

— Слухай.

Його серце билося під моїми пальцями — спочатку швидко, мов у галопі, а потім, повільніше. Сильне. Живе. 

Він вкрав твоє. Натомість віддає своє.

Кай підняв моє підборіддя вільною рукою. Його очі дивились глибоко, лишаючи сліди своєї присутності в усіх куточках свідомості.

— Я не хотів іти, але мусив. Це тату я зробив одразу після того, як залишив тебе. 

Його голос став м’якшим, і щирішим, ніж я коли-небудь чула.

— Ти оселилась в моєму серці ще на тій дискотеці… Коли я побачив твої очі — яскраво-зелені, палаючі сильніше софітів — і твою п’янку усмішку… я зрозумів, що ти зміниш моє життя. Зруйнуй його, постав мене на коліна, чи люби до кінця — не важливо. Роби зі мною все, що хочеш. Бо я твій. Цілком. І назавжди.

Серце його билося рівно — як годинник, що невпинно відраховує час.

В моїх грудях розривалося те, що давно вже не було цілим. Тільки вибух був не від болю. А від зцілення. Частинки серця відбивались хвилею жару на шкірі, повертаючись додому.

Як думаєте, таке кохання заслуговує місце у фіналі книги?  Чи його все таки не вистачить, щоб пережити всі секрети?