Поки ми впевнено прямуємо до фіналу Сірого півмісяця,  пропоную пригадати, як все починалось. 

Розділ 30. Перші страхи, якими почала ділитись Луна. 

Це так, щоб ви не забули, який Кай класний☺️

— Не можна карати когось, якщо не знаєш, хто винен! — викрикнула я.

— Ти знаєш, — тихо, але безкомпромісно відповів він. — І мені цього достатньо.

Кай не кричав. Але його гнів вилітав з уст стрілами. Він пронизував простір між нами, кожен чортів раз попадаючи в тріщини моєї психіки.

— Я хочу тебе не просто як дружину. Не як красиву жінку, яка гарно виглядає на фото. І не як коханку, від якої у мене паморочиться голова. Коли я кажу тобі «мій Місяць» — я маю на увазі: ти — моя орбіта. На тобі тримається вся моя реальність. Якщо ти сумніваєшся — скажи. Я розвію все або подам тобі запальничку, щоб спалити ці сумніви до тла. Якщо тебе образять — я власноруч зітру в пил кожного, хто заподіє тобі біль.Твої страхи — мої страхи. Твої тіні — мої демони. І той, хто колись тебе скривдив, ображає мене самим своїм існуванням.

Він міг сказати всього три слова.

Біль та жалість змінилась на шок. Зневіра в те, що я почула осідала попелом на моїх думках. Він піднімався вітром і ставав невидимою стіною захисту в моїй голові. Чомусь, мені здавалось, що це не просто пусті обіцянки.

Кай зупинився на секунду, щоб перевести подих.

— Тож так, мені достатньо того, що ти відчуваєш.

Я не відвела погляду, навіть коли сльози почали пекти очі.

Мої руки залишались безсилими й опущеними, але я тримала зоровий контакт із двома чорними вирвами під насупленими бровами.

— Підійди. — Він простягнув до мене руку, долонею догори.

Я зробила крок. Опустила праву руку в його, і він одразу поклав її собі на груди — просто на тату місяця.

— Слухай.

Його серце билося під моїми пальцями — спочатку швидко, мов у галопі, а потім, повільніше. Сильне. Живе. 

Він вкрав твоє. Натомість віддає своє.

Кай підняв моє підборіддя вільною рукою. Його очі дивились глибоко, лишаючи сліди своєї присутності в усіх куточках свідомості.

— Я не хотів іти, але мусив. Це тату я зробив одразу після того, як залишив тебе. 

Його голос став м’якшим, і щирішим, ніж я коли-небудь чула.

— Ти оселилась в моєму серці ще на тій дискотеці… Коли я побачив твої очі — яскраво-зелені, палаючі сильніше софітів — і твою п’янку усмішку… я зрозумів, що ти зміниш моє життя. Зруйнуй його, постав мене на коліна, чи люби до кінця — не важливо. Роби зі мною все, що хочеш. Бо я твій. Цілком. І назавжди.

Серце його билося рівно — як годинник, що невпинно відраховує час.

В моїх грудях розривалося те, що давно вже не було цілим. Тільки вибух був не від болю. А від зцілення. Частинки серця відбивались хвилею жару на шкірі, повертаючись додому.

Як думаєте, таке кохання заслуговує місце у фіналі книги?  Чи його все таки не вистачить, щоб пережити всі секрети?