ПРОКЛЯТТЯ морської відьми


 

...Того дня Айлін помітила, що сестра змінилася. Есме повернулася після лагодження сіток задумлива і розгублена, але в її погляді більше не було тієї крижаної холодності, яка лякала дівчинку. Здавалося, що в сірих, як грозове небо, очах Есме вирує буря, і вона сама з радістю йде назустріч шторму, який назавжди змінить її життя.

– Ти бачила морських духів? – цікавилася Айлін.

– Ні, – посміхнулася Есме, – вони не показуються мені, але я навіть рада.

– Ти боїшся їх, – заявила дівчинка. – Багато хто боїться. Але духи не ображаються – вони заслужили своє покарання. І цей страх заслужили. Самі винні… то це їх доля!

Айлін підійшла до дверей, відчинила їх, вдивляючись у сутінки, було дивно, що матері ще немає. Батько в морі з іншими рибалками, а ось вона вже мала повернутися. Тривожно. І вітер піднімається. І хвилі занадто високі. Чи встигне батько прийти на берег?

– Ти багато знаєш про них. – Есме взялася лагодити батькову сорочку. – Духи самі розповідають тобі про своє минуле?

– Ні. – Айлін повернулася до вогнища, прикривши двері, щоб не тягнуло протягом. Сіла біля вогню, задумливо дивлячись на полум’я. – Я це завжди знала. Сама. Вони кажуть, що колись давно в нашому роду були наяди, уявляєш?

Есме лише посміхнулася – так, вона вже знала про це. Чи сказати сестрі, що гірські відьми чекають на неї через кілька зим у своїх печерах? Що у неї є шанс пройти Відбір і стати нареченою володаря глибин?

Цікаво, який він? Страшний як демон чи прекрасний як сама стихія? Його очі – як лазурит, чи вони прозорі, немов сльози?.. Раніше Есме було все одно, а зараз чомусь вона почала думати про це. Їй хотілося, щоб Айлін не розчарувалася, щоб не потрапила в лапи чудовиська. Щоб мала шанс стати щасливою…

– Ти мовчиш... – Айлін перекинула косу за спину, щоб та не ковзнула у вогонь, і наблизилася до нього. Золотаві іскри танцювали в сутінках, розсипаючись по попелу, а сивий попіл срібно вигравав під прогорілими полінами.

– Вибач, я замислилась... Айлін, я згодна вчити тебе...

Дівчинка підхопилася, кинулася до Есми, обіймаючи її тонкими, як прутики, руками. Долоні її були звично холодні, але сестра не звернула на це уваги – здавалося, в Айлін замість крові тече морська вода. Якщо її доля піти в море – потрібно зробити так, щоб вона стала гідною цієї долі.

І, може, тоді гірські відьми допоможуть самій Есмі? Може, одного разу родонітовий світанок подарує їй зустріч з тим незнайомцем, якого вона бачить у снах? Його обличчя, золотисте від засмаги, прекрасне, як у статуй, якими прикрашали Стародавні свої храми, його очі темні, немов сутінки, що спускаються на пагорби, його подих пахне вересом і молодильною травою, а плащ на його плечах – із заморського шовку, блискучого і червоного, немов сонце на світанку.

– Дякую… – і Айлін сідає поруч, поклавши голову на гострі коліна сестри. – Скажи, Есме, ти бачила морського царя?

– Ні.

– Цікаво, який він? Чи гарний він?.. Чи потворне чудовисько зустріне мене на березі?..

– Ти така впевнена в перемозі! – посміхнулася Есме. – Це похвально. Той, хто вірить у себе, здатний перемогти долю.

– Мені здається, у нього очі сині, як море в штиль... і серце – камінь. Але я зможу розколоти його. Мені снилося, що я стала наядою, що у мене браслети з дивних перлин і тіло моє вкрите сріблястим візерунком луски. На голові – вінець з гірського кришталю і топазів... Я бачила підводний палац, де золотисті рибки плавають під високими прозорими стелями, які пропускають сонячне світло, яке дивом досягає глибин. Мармурові колони, прикрашені коралами й нефритом, тримають ці склепіння, і між ними ковзають зелені тіні наяд. Вони красиві, вони такі красиві, що погляду не відірвати!..

Голос Айлін збивається, дихання важчає, і лише гарячковий блиск її очей бачить сестра. Есме торкається її чола – гаряче, як розпечений пісок. Есме підхопилась, стривожившись за сестру, кинулась за травами, які потрібно заварити, щоб прогнати хворобу.

– Почекай, люба… – шепоче Есме, дістаючи корінь чебрецю і сушений первоцвіт, звіробій, ромашку й полин. Гіркота трав пливе по кімнаті, осідає на губах терпким посмаком, закипає вода в казанку. Аїр і материнка, ялівець і меліса – Есме знає, що трави, які збирала вона з матінкою, допоможуть.

Лихоманка та Пропасниця, що танцюють зараз біля вогню, підуть, зникнуть, зникнуть, розвіються по вітру. Ось вони, прокляті, дочки Мори, смерті… ось вони, сидять біля Айлін на лавці, поки Есме готує лікувальний відвар, виснажені і кістляві, з вузькими страшними обличчями, волосся їх тонкою павутинкою звисає по плечах. Запалі очі, в яких горить вогник хвороби, лахміття і сині візерунки вен під тонкою шкірою... Нічого, зараз щезнете ви, в полум’ї святому згорять ваші тіла.

Есме прожене вас! Есме не віддасть вам Айлін. Есме врятує сестру, врятує для того, хто зараз лютує і злиться, немов боїться втратити свою майбутню наречену, – он як виє вітер, мабуть, насувається сильна буря.

Хоч би мати швидше повернулася, і батько з іншими рибалками не затримувався в морі. Якщо володар глибин розсердиться, людям не пощастило!

Швидше, швидше... і Есме шепоче замовляння, якому навчила її мати, і гіркий запах відвару огортає її та Айлін, а Лихоманка з Пропасницею тремтять від страху, вони туляться одна до одної, їхні тіла стоншуються, тануть.

З першим же ковтком відвару піт виступає на високому чолі Айлін, вона хрипить, задихається від кашлю і, судомно чіпляючись за Есме, шепоче:

– Мені потрібно до моря… Відведи мене… Інакше вони загинуть.

– Хто?

– Батько, інші рибалки… мама загине. І маленька Дана, яка загралася на березі… вона сидить з мушлею біля скель… Ми повинні піти туди, Есме!

– Ти слабка…

– Ні, трави допомогли! Ходімо, Есме! Ходімо ж!

Відчай в очах Айлін. Страх і острах. І Есме розуміє – вона права. Адже вона відчуває море, і воно ділиться з нею своїми секретами і своїм настроєм, воно послухається тої, в чиїй крові стара магія.

Хвороби зникли, наче їх і не було, лише сивий попіл лежав на лавці – ось і все, що залишилося від Лихоманки та Пропасниці, проклятих духів смерті, що причепилися до Айлін цього вечора.

– Одягайся! – Есме кидається за сестрою з плащем у руках.

А за порогом збиває з ніг вітер, і небо ридає дощем, і блискавки в сизому сутінку розколюють небеса, і море злиться, намагаючись розтрощити скелі, кидається на них пінистим звіром, і рибальські човни видніються на хвилях. Такі маленькі... такі нікчемні перед лютою стихією.

– Батько... – Айлін біжить берегом до лінії прибою, не боячись високих хвиль, і вони покірно лягають біля її ніг, завмирають...

Матінка її та інші жінки не відходять від берега, навіть розуміючи, що їх може знести в море штормовою хвилею.

Шаман щось співає зі скелі, і здається здалеку самотньою пташкою у своєму просторому вбранні, що здулося немов дзвін. Він б'є в тамбурин і заклинає бурю пройти повз.

Але вітер штовхає його в груди, і він котиться по камінню, збиваючи лікті й коліна до крові, чіпляючись з останніх сил за коріння сосен. Нарешті завмирає, ледь дихаючи, на скелястому відрогу.

Розкинувши руки, лежить, і здається пораненим птахом...

– Ідіть додому! – кричить дочкам жінка, але ті не слухають її.

Навпаки.

Айлін – тендітна, крихка, не боячись нічого, кричить щось бурі, немов вірить, що морський цар почує її та припинить бешкетувати та яритись.

– Я буду твоєю! – лунає її крик. – Я скоро буду твоєю!.. Просто дочекайся мене!

Рибалки повернулися на берег з моря. І навіть човни їх вціліли. Ніхто в цю бурю не загинув.

Море почуло Айлін. Море погодилося чекати.