Діана Лисенко запропонувала гарний челендж “5 слів до свого твору”. 

Я продовжую))

П'ять слів для "Мене звуть Х'ю Бланш"

Викрадення

 У глибині трюму, в найдальшому кутку, в клітці сиділа дівчина. Її волосся було сплутане й брудне, як і сукня. Вона спала на мокрій підлозі, її вії ледь тремтіли від холоду. Коли корабель сіпнуло особливо сильно, вона здригнулася у паніці. Дівчина відчула, як її серце підстрибнуло в грудях, а кожен м'яз стиснувся від жаху. Це не був звичайний поштовх від хвилі, це був удар, що пронизав усе судно.

Подорож

Земля під ногами раптом заворушилася. Х’ю закричала — пастка підкинула її в повітря й замкнула в плетеній сітці. Дівчина вчепилася пальцями за мотузку, важко дихаючи.

— Тебе не вчили дивитися під ноги? — усміхнувся він, відверто тішачись.

— Витягни мене! — крикнула вона роздратовано.

— А чарівне слово?

Вона насупила брови, на переніссі з’явилася зморшка.

— Будь ласка, — прошепотіла.

Він зробив крок — і сам потрапив у пастку. Мотузка схопила його ногу, спритний механізм потягнув угору. З гуркотом на землю впав пістолет.

— Демони тебе б драли! — вилаявся він.

Тепер сміялася Х’ю.

— Що, під ноги не дивився?

— Замовкни!

Правда

— І це дає право знущатися з мене? Принижувати й використовувати? — вигукнула вона. — Моє серце б’ється, у венах тече кров. Я думаю, мрію і відчуваю. Невже цього замало, щоб бути живою?

Едгар тихо хмикнув, його губи ледь торкнулася усмішка. Простягнута рука — ніби пропозиція перемир’я.

— Тоді борись. Навчися боронити себе, щоб тебе більше ніхто не використав.

Сповідь

Вона відвернулася.

— Але… — її голос знову став ледь чутним. — Я не хочу вмирати…

Сльози текли по щоках. Вона більше не ховала їх. Говорила, наче сповідалася, вимовляла найпотаємніше.

— Я б хотіла побачити й відчути так багато… — її слова ставали впевненішими. — Вирушити на далекий Схід і ступити на золотий пісок… побачити океан. Відчути гарячий вітер на обличчі…

Вона підняла очі на нього, й у її погляді було стільки болю, що він не зміг відвести очей.

— І я… я хотіла б відчути поцілунок на вустах… Пристрасний. Гарячий, як вогонь… Такий… від якого ноги підкошуються… й завмирає серце.

Вона гірко всміхнулася, щоки спалахнули.

— Відчути тепло іншого тіла… лагідний дотик… обійми, що не відпускають…

Вона затихла. Навіть вітер і камінь, здавалося, слухали її.

Надія

Едгар, обіпершись на поручні, мовчав. Його чорна бандана була туго зав’язана, а погляд губився в темряві далечіні. Нарешті він відповів:

— Я ніколи не думав так далеко.

— А що буде зі мною? Чи матиму я щасливий кінець?

— Зробиш те, що й планувала. Підеш у хащі, збудуєш будиночок, посадиш квіти. І сама вирішиш, що для тебе краще.

— А якщо доведеться ховатися до самої смерті?..

— Намагайся про це не думати, добре? — він ледь усміхнувся. — Погані думки роз’їдають, як іржа.