Сьогодні в блогах натрапила на цікавий челендж від Мелені Матхевен. Поки була на роботі, виділила кілька хвилин, щоб подумати: а яка ж у мене улюблена цитата? І, зважаючи на сьогодення, згадалася саме ця: 

— Двоголовий орел: одна голова бреше, інша киває. Набір для рольової гри в царя. А насправді — це двоголовий хижак. У пазурах меч і скіпетр, не для захисту, а для гніту. Над ним корона з тіней царів. Це не герб, а печатка темряви, символ занепалої величі, яка клекоче жадобою пануванням й кривавою величчю.

А ось і уривок з книги "Іскра Пітьми":

— Якого біса ти втручаєшся у справи демонів та нищиш їх? — зарепетувала Ліліт.

— Я робитиму вибір сама, — спокійно промовила.

Ліліт голосно розсміялася, і вогонь зникнув. Вона піднялася з крісла й, склавши руки по бокам, продовжувала глухо сміятися.

Баргрим вперше підняв голову й, повільно наблизившись, поглянув на Ісабель.— Мамо, я не буду просити вибачення за те, що вважала правильним.

— Ти думаєш, що пізнала цей світ, — обернулася Ліліт і злісно зиркнула на доньку. — Утім я тебе розчарую. Світ прогнив, Ісабель. І справа навіть не в наших діях. А в тому, що ми кидаємо в ґрунт лихий, мерзенний паросток, а люди самі підживлюють його своєю жадобою, гнівом і нікчемністю.

Ісабель знову зітхнула й відвернулася.

— Не відвертайся від мене! — заволала Ліліт. — Я відпустила тебе на землю, щоб ти своїми очима побачила цинізм та жорстокість людства. А знаєш, яка різниця між мною і деякими людьми? Ніякої! У тому то й суть! А хочеш, я приведу тобі маленький приклад?

— І який же? — Ісабель склала руки на грудях.

— Двоголовий орел: одна голова бреше, інша киває. Набір для рольової гри в царя. А насправді — це двоголовий хижак. У пазурах меч і скіпетр, не для захисту, а для гніту. Над ним корона з тіней царів. Це не герб, а печатка темряви, символ занепалої величі, яка клекоче жадобою пануванням й кривавою величчю.

— І що ж потрібно зробити, щоб цей гніт не розповсюджувався? Можливо, саме ви його й підживлюєте?

Ліліт хижо посміхнулася.

— Можливо, і так. Однак, виконавці війни не ми. А та сама хижа двоголова куриця насправді підживлює нас, а не ми її, — у голосі Ліліт пульсувала зловісна насолода. Її очі блищали, ніби вона щойно виграла чергову партію у свою улюблену гру.