Розділ 1

Будь-яке копіювання, передрук чи використання частин цього твору без мого письмового дозволу заборонено та розцінюється як порушення авторських прав згідно з чинним законодавством. 

Ранковий туман огортав ліс. Сріблясті пасма стелилися між деревами, танцюючи у світлі перших сонячних променів, які пробивалися крізь високі крони. Волога земля зберігала нічну прохолоду, а повітря наповнював запах прілої кори, моху й чогось невловимо таємничого — начебто сам ліс зберігав у собі забуті історії.

За кілька хвилин тихого шепотіння лісу, яке долинало до неї, почувся хрускіт сухого дерева. Птахи на деревах мовчали, а з туману виринали темні обриси дерев, викривлених віком, мов постаті, які завмерли у вічному чеканні. Ісабель, дійшовши до зруйнованого маєтку, який колись був її прихистком, зупинилася біля східців. Аж раптом вітер ледь ворухнув листя, і здалося, що з-за дерев виглядає чийсь силует — ледь помітний, примарний. Одну мить — і він зник, розчинившись у молочному серпанку. Тиша лісу стала ще густішою, а між гілками, здається, пролетів шепіт…

— Баргриме, я вже думала, ти не прийдеш на мій поклик! — голосно промовила Ісабель.

З хащів повільно вийшов гончак. Він був втіленням нічного жаху, гончий Ліліт, вилитий із каменю, оживши з тіні. Його масивне тіло нагадувало стародавню вирізьблену статую, з гострими рельєфними м’язами, які натягували шкіру, ніби полотно. Шерсть була майже відсутня, залишаючи відкритим темно-сірий загрублий покрив, схожий на кору обвугленого дерева. Очі гончого світилися холодним червоним світлом, наче жар, що не згасає. Вони не блищали, а пульсували, глибокі й незворушні. Його морда була витягнута, вовча, та водночас спотворена часом і темною магією. Величезні вуха стирчали догори, мов шпилі веж, уловлюючи найменший звук крізь тишу туманного лісу. Шию прикрашав масивний шкіряний ошийник із металевими шипами — не як прикраса, а як клятва служіння Ліліт. Кігті, схожі на чорні серпи, вгризалися в вологу землю, а довгий хижий хвіст міг убити ворога одним махом. Лапи гончого  ступали безшумно, не лишаючи слідів на вологій землі, а з кожним рухом тіло випромінювало відчуття сили й прихованої загрози.

Баргрим для Ісабель став охоронцем із самого дня її народження. Коли він загарчав, розкривши пащу, між гострих зубів промайнув примарний відблиск, неначе вогняні язики виблискували в його горлі. Проте в його рику не було люті — лише питання, яке пролунало у свідомості Ісабель:

«Навіщо ти повернулася в маєток?!»

— Можливо, ти хочеш сказати щось інше? Наприклад, де ти пропадав кілька тижнів?

«У мене були важливі справи! Що тут не зрозуміло?»                  

Ісабель скосила на нього погляд і, склавши руки на грудях, пирхнула:

— Ти прямо взірець конкретики.

Баргрим сів, недбало махнувши хвостом, і його полум’яні очі спалахнули в ранковому промінні сонця.

«У царстві володарки Ліліт неспокійно. Деякі демони збунтувалися».

— Знову? — вона закотила очі. — І що на цей раз їм не подобається?

Баргрим злегка нахилив голову, і в його червоних очах промайнув хижий вогонь.

«Все як завжди. Ділять владу у підземному царстві».

— Гм… нічого нового! А ти, Баргриме, не будь… занудою! — буркнула Ісабель й, піднявши голову, побачила, що на одній із гілок сидів чорний ворон.

 «Я зануда? А ти, значить, ідеал мудрості й обачності? Навіть зараз дехто стежить за нами!» — пес підняв морду й, поглянувши на чорного ворона, вишкірив ікла.

Ісабель закотила очі, але на її вустах з’явилася ледь помітна усмішка.

— Ось чому я так тебе люблю, Баргриме! Ти не лише моя тінь, але й інколи твій сарказм буває напрочуд… гм… не дратівливим.

Баргрим нічого не відповів. Тільки його палаючі очі спалахнули яскравіше, мовби він таки прийняв слова, як комплімент.

Ісабель ступила на східці й оглянулася довкола.

— Я любила цей дім…

«О, знову людські емоції прориваються! Це так… фууу!»

Баргрим скривив морду й викашлявся, імітуючи блювотний рефлекс.

— Перестань корчити гримасу! — фиркнула Ісабель.

«От коли перестанеш шукати пригоди на свою дупу, тоді й перестану. Можливо!»

Ісабель зітхнула й захитала головою.

— Пам’ятаєш місіс Морріс? Вона була душевною…

«Угу. Вона була фейрі. І ганяла мене, як того блудливого пса! А я гончак, а не якийсь там задрипаний песик!»

— Яким же ти став буркотуном! — закотила очі Ісабель.

«Я пам’ятаю не лише місіс Морріс, але й тих навіжених служниць!»

— О, мій грізний друже, не ображайся! — вона простягнула руку, і пес, наблизившись, лизнув її долоню.

«Знову це зробив!» — схилив морду й великими лапами провів по землі.

— Ходімо усередину!    

Ісабель ступила на поріг маєтку, і під її чоботами скрипнула стара дерев’яна дошка. Баргрим безшумно прослизнув за нею і, відчувши запах сірки, зупинився. Усередині панувала тиша, проте повітря було напоєне спогадами. Колись тут пахло яблучною випічкою. Місіс Морріс вішала трави над каміном. Тепер — тільки попіл. І щось холодне, що снує між стінами.