...втрата маленького друга...

Привіт, любий читачу!

Чи траплялося тобі втрачати друга? Такого справжнього, хай навіть він мав лапи, хвіст і вуса?
Я з дитинства не могла пройти повз жодну знедолену тварину. І хоча чимало моїх маленьких друзів пішли з життя занадто рано (хтось отруїв, когось випадково придушили, а одного — страшно сказати — навіть дідусь позбавив життя, коли впустив бочку), усе ж п’ятеро прожили зі мною до глибокої старості.

Пуфік — чорний пухнастий песик, який дозволяв гладити себе лише по голові (напевно, спина йому нагадувала про чиюсь палицю). Він з’явився у нас уже старим, але встиг прожити ще сім років і навчив мене терпінню.
Кішка Кассандра — померла чи через старість, чи через наш експеримент із котячим меню (початок 2000-х, хліб замість корму — романтика!). Не пам’ятаю, чим я її годувала, бо була малою, але завжди намагалася дістати їй кращий шматок зі столу.
Дік — голодне цуценя, яке виросло в мудрого собаку, постаріло й померло своєю смертю.
І, звісно, Чаво та Шуша — хвилясті папуги, найщасливіші члени родини, бо виховувалися в квартирі й ніхто не міг їм зашкодити.

Але найбільше болить згадка про Бобіка — білого благородного дворового пса, схожого на лайку. Його в мене забрали, коли мені було десь вісім, але він досі стоїть у мене перед очима, а біль у серці відмовляється попрощатися. Саме через Бобіка я написала історію «Сліди на снігу привели її до тебе».
Бобік став для мене прототипом Руфуса: білий пес перетворився на рудого кота, але залишився таким же вірним і розумним. У нього теж була звичка ходити за мною слідом, сторожити забуте й ловити польових мишей.

Ця щемлива історія — не про пса, а про кота, якого я навіть не знала особисто, але хотілося передати відчуття втрати маленького друга, який назавжди змінює твоє дитинство.

https://booknet.ua/reader/sldi-na-sngu-priveli-do-tebe-b442499

«А потім побачив сліди на снігу: котячі й дівчачі, які привели мене на заднє подвір’я.
Ельвіна сиділа під старою вишнею й гірко плакала.
Я підбіг до неї і, вкривши плечі пальтом, обійняв її, з усіх сил намагаючись не плакати —
це було горе сестри і я не хотів його у неї забирати.»

Сьогодні настрій трохи сумний, але саме такі дні змушують писати — щоб сум став тихішим, а віра в добро голоснішою.

До нових зустрічей —

із казковим теплом і вірою в добро,

В.Б.