Сліди на снігу привели її до тебе

       Моя сестра завжди любила тварин. У мене немає жодного дитячого спогаду без кота чи собаки, навіть польовий заєць — частина мого дитячого спогаду. Якось Ельвіна знайшла у полі маленького зайця і принесла додому, щоб його обігріти. Я думав, що це іграшка і схопив його радісно за шкірку, за що отримав смачно від сестри.

— Він живий! — гримнула на мене сестра. — З живими так не грають.

Я продовжував стискувати зайця, не слухаючи сестру, тож отримав ложкою по руках. Заєць впав на землю, я розплакався, а Ельвіна, не помічаючи моїх сліз, взяла його на руки, продовжуючи обігрівати.

Зайця я більше не бачив, але чув від мами, що сестра його «привела до тями» і віднесла назад у поле. Він вижив? Не знаю. Але з того часу в домі частіше з’являлися знедолені звірі, тож тато, щоб якось зупинити Ельвіну, приніс додому рижого котика.

— А це ще що таке? — почув я голос мами із сусідньої кімнати. — Який він страшний і ледве дихає!...

— Це той, про кого віднині буде піклуватися Ельвіна, — відповів спокійно тато. Мабуть, він уже звик до галасливості мами. — Хіба ти не цього хотіла?

— Я хотіла, щоб у мене був дім, а не притулок для тварин! Зайці, коти, собаки, лисиці і ... сова, і... Що там ще вона приносила?

— Черепаху і польову мишу.

— Польова миша була у моєму домі... Я спати не могла ночами! — не вгамовувалася мама.

Я почув, як щось впало на підлогу й розбилося. Гадаю, що це був глечик з водою. Мама завжди його розбивала, коли більше не залишалося місця словам.

— Спокійно, люба, — мовив тато. — Поглянь на котика знову — у нього дуже розумні очі й безнадійний вигляд. Я певен, що з його появою все зміниться.

— Бо він залишиться!

— ...І наш дім більше не буде притулком для тварин.

Як тато міг завжди зберігати спокій? Чи буду я таким, коли подорослішаю?.. Що ж, наш тато ще завжди мав рацію — Ельвіна припинила приносити тварин у дім і всю свою увагу стала приділяти маленькому рижому котику. Я не ображався, бо він дійсно був особливим.

Ельвіна завжди сміялася, коли хтось називав її кота «звичайним».

— Це не просто кіт, — пояснювала вона. — Це Руфус. Він розумніший за половину моїх однокласників.

Я погано знав її однокласників, але дійсно вважав Руфуса особливим котом.

Він вмів робити дивні, майже людські речі. Приходив до школи за п’ятнадцять хвилин до дзвінка, сідав під старим дубом і чекав на Ельвіну, поки вона вийде зі школи. Якщо Ельвіна затримувалася, він заходив у школу і перевіряв кожен куток, намагаючись її знайти. Я не розумів, чому кіт був таким тривожним, але потім дізнався — бо Ельвіну ображали у школі. Повірити важко: мою сестру ображали у школі! А я був замалий, щоб цьому завадити... Добре, що поруч був Руфус. Я чув, що одного дня він стрибнув на образника й добряче подряпав йому обличчя. Мені б такого кота!.. Але він був її, а потім... його не стало.

               Одного зимового ранку ми побачили, як Руфус сидить на підвіконні й дивиться на сніг. Що у цьому дивного? — скажете ви. Він завжди стрибав на сніжинки, що падали за склом, а тут просто сидить і дивиться, навіть хвостом не рухає з боку в бік.

— Ельвіно, — звернувся я до сестри, — чого Руфус такий серйозний?

— Не знаю, — спантеличено відповіла Ельвіна, підходячи до кота й гладячи його по спині. Руфус зазвичай муркотів, особливо коли його гладила Ельвіна, але цього разу він мовчав і продовжував дивитися на сніг.

— Мамо, збирайся, ми їдемо до ветеринара! — закричала сестра, побігши одягатися.

Вже через п’ять хвилин ми сиділи в автомобілі: мама, Ельвіна, рижий кіт і я. У всіх були перелякані очі, лише Руфус здавався спокійним.

«Він помре?» — думав я, на ділі боячись у них про це запитати, бо навіть мама виглядала розхвильованою, а коли вона хвилюється — багато кричить.

          А причини для хвилювання дійсно були — ветеринар сказав, що Руфусу залишилося недовго жити.

— Як, він же досить молодий, як для кота! — здивувалася мама, і я помітив, як вона намагається непомітно витерти сльозу.

— На жаль, я нічим не можу допомогти... — відповів літній чоловік, розводячи руками. — Ми можемо полегшити його стан, але вилікувати — ні.

— Дякую за консультацію... — тихо мовила Ельвіна і, загорнувши Руфуса у шарф, вийшла на вулицю.

— Синку, — звернулася до мене мама, — ці дні вона може бути без настрою, тож, якщо буде з тобою дещо грубою, пробач її.

— Я все розумію, мамо... — я й сам був ніби розчавлений лимон. Руфус — кіт моєї сестри, але це не означає, що він не член нашої родини... Я помовчав трохи, а потім додав:

— Поїхали купувати тунець для Руфуса — він дуже його любить.

Того дня Ельвіна закрилася з Руфусом у кімнаті і мені нічого не залишалося іншого, як інколи підходити до дверей, щоб почути, чи плаче моя сестра. Вона не плакала, а я розплакався, коли почув:

— Обіцяй, що не залишиш мене!..

Моя бідна сестра... Тато зробив правильно, коли приніс маленького хворого кота? Якби він був здоровий і помирав від старості, моїй сестрі було набагато легше. Чи ні? У неї дуже ніжне серце і воно розбилося вранці наступного дня.

Я прокинувся від безнадійного крику:

— Ру-фуус!

— Його більше не стало... — прошепотів я, витираючи рукавом піжами сльози, що встигли намочити подушку.

— Руфус, ти де?! — я почув, як відкрилися вхідні двері й майже відразу зачинилися. Виліз з ліжка й підбіг до вікна — Ельвіна ходила по подвір’ю в одній піжамі і чоботях.

— Вона так простудиться!

Я вибіг із кімнати, прихопив пальто сестри й кинувся за нею.

— Куди вона поділася?

А потім побачив сліди на снігу: котячі й дівчачі, які привели мене на заднє подвір’я. Ельвіна сиділа під старою вишнею й гірко плакала. Я підбіг до неї і, вкривши плечі пальтом, обійняв її, з усіх сил намагаючись не плакати — це було горе сестри і я не хотів його у неї забирати.

«Сліди на снігу привели її до тебе, Руфусе, а ти привів мене до того дня, коли ми влітку сиділи під вишнею. Ельвіна тоді читала книгу, ти сидів у неї на колінах, а я бавився з твоїм хвостом, а ти просто муркотів, дозволяючи мені зловити твій хвіст... Спочивай з миром, Руфус — особливий кіт моєї сестри!..»