Свекрухи

У мене гарні стосунки з мамою мого чоловіка. Справді. Без застережень і дрібного шрифту.

Хоча, зважаючи на свекрух у моїх романах, у вас цілком могли виникнути сумніви ^^
І Віра Петрівна з «Повернути й прийняти», і пані Гелена з «Не жіночої справи» — жінки вимогливі, сталеві, жорсткі. Ті, що не просять — вони повідомляють. Не сумніваються — вони знають. І щиро переконані, що краще за всіх розуміють, «як воно має бути».

Насправді в них багато від моєї бабусі.
І ще більше — від моїх дитячих уявлень про свекрух як явище.

Не дарма одна з моїх улюблених українських народних пісень — «Ой дівчино, шумить гай», де є ті самі рядки:
«Чужа хата — лихая, як свекруха лютая».
Звучить жорстко. Але в дитинстві це вкладалося в голову як майже фольклорна істина.

Пані Гелена — саме з цієї опери.
Жінка, яка не має генеральських погонів, але несе себе так, ніби вони в неї вшиті в поставу. Чванство, стримана гідність і зухвалість на межі — все, як я колись уявляла «ідеальну» літературну свекруху.

І знаєте що?
Виписавши пані Гелену, я раптом зрозуміла: я з цим образом завершила.

Тож наступна моя літературна свекруха буде зовсім іншою.
Можливо — теплою. Можливо — іронічною. Можливо — такою, з якою хочеться мовчки пити чай, а не внутрішньо збиратися до бою.

А поки що — маємо, що маємо.
Сталевих жінок, тінь бабусі, фольклорні страхи й чесну літературну пам’ять.

І так, з мамою мого чоловіка в мене все добре.
Чесно ;)