Всім вітаннячка!

Нарешті я дозріла до чергової рецензії в рамках безстрокового марафону пані Гищак — до дилогії Тамари Юрової "Закохатися в грозу" та "Закохатися в грозу2".

Отже, про що книги?

А про просте людське — про кохання з першого погляду, навіть якщо «на синє око».

От приглянулася хлопцю руда танцівниця, а точніше — її очі. І все, пропав хлоп… або навпаки — знайшов себе й сенс почати жити.

Але життя іноді не одразу з ним погоджується. Адже що то за кохання без труднощів? Чи то, по-іншому: яке воно буде, якщо дістанеться так просто, без зусиль? Напевно, чим більше риєш землю, збиваєш ноги, обриваєш телефони, та й узагалі всі дзвони, тим більше цінуєш кохання й свою обраницю.

А що Людмила? А вона, як і більшість дівчат, просто боїться дозволити собі це почуття, щоб не стати черговою у списку смазливого хлопця.

А ще ця книга про те, що доля іноді буває милостивою і робить доволі неочікувані подарунки саме там, де їх навіть не чекаєш. І коли всі мрії й надії розбиті, вона раптом підкидає шанс. Так доля подарувала Владу доленосну другу зустріч, коли він навіть і рота не міг закрити — у всіх сенсах. Але наштовхнувся на височезну сталеву холодну стіну з шипами, якою Міла відгородила себе ледь не від усього світу, через свою непросту долю і понівечене серце…

Попри простоту мови, книга затягує своєю звичайною людською простотою. Наче йдеться про буденність, але настільки знайому, можливо навіть колись прожиту. Авторці дуже добре вдалося передати атмосферу, характери персонажів і їхні взаємодії. Кожен герой живий і справжній — зі своїми тарганами в голові, ранами на душі й багажем із минулого. І саме це робить їх реальними в уяві.

Та все ж були речі, які іноді бентежили й навіть лякали — це бурхливі ревнощі Влада. В авторки він вийшов таким власником, який ладен заховати свою обраницю ледь не від усього світу, аби тільки ні з ким нею не ділитися навіть візуально. Але це моє особисте враження — можливо, інші бачили його менш демонізованим. Урешті-решт, Мілі вдалося достукатися до його серця, затьмареного ревнощами. Бо й справді: іноді уваги може бути занадто багато.

Тут авторка показує, що патологічний (як на мене) ревнивець може взяти себе в руки й не душити свій об’єкт зітхань своїми присутністю й увагою. Але в житті, як на мене, такого не буває: люди здебільшого не змінюються, вони можуть лише на певний час натягнути намордника на свій зубастий егоїзм і спробувати вдати несправжнього себе. Але з часом усі маски злітають, і справжня сутність вилазить на поверхню.

Також добре прописані й другорядні персонажі, які відіграють чималу роль у житті Людмили ще з дитинства — вони стали для неї справжньою родиною, братами й матір’ю. А згодом і в житті Влада — на його шляху до мрії. Вони стали і міцним мостиком, і пігулками для його хвороби, яка сиділа глибоко в голові й подразнювала мозок, рознесений попередньою «обраницею».

Можу сміливо рекомендувати ці дві книги для прочитання. Особисто я не пожалкувала жодної хвилини, проведеної разом із цією не зовсім простою історією.