Я зараз не планую — я буквально живу всередині історії.

В голові все працює швидше, ніж я встигаю зафіксувати. Сцени зчіплюються одна з одною так щільно, ніби хтось уже зняв цей фільм і просто прокручує мені чернетку.

І в цей момент здається, що це і є істина. Що треба просто сісти і дописати. Що якщо зараз зупинюсь — я втрачю щось важливе.

Але це ілюзія.

Я вже знаю цей стан. Це не ясність. Це ніч. Це втома, яка маскується під натхнення. Це мозок, який підкидає найяскравіші варіанти саме тоді, коли я найменше здатна їх перевірити.

І найнебезпечніше — їм хочеться вірити.

Бо вони звучать правильно. Вони виглядають як “воно”.

Я зафіксувала ідею. Це важливо. Вона вже існує — не в голові, а на папері. А значить, я її не втратила.

Все, що зараз відбувається далі — це вже не творчість. Це шум. Перевантаження. Розгін, який легко може перекрутити те, що насправді було сильним.

І я це зупиняю.

Не тому що ідея слабка.

А тому що я не в тому стані, щоб робити її детальною, переплановувати і знову переписувати в ще один чорновик.

Вранці все буде інакше. Або я побачу, що це справді сильний хід. Або зрозумію, що його треба перерізати, підчистити, вирівняти.

І це і є нормальна робота з текстом.

Не ніч. Не ейфорія. А холодний погляд після.Я відкладаю це.І вперше за вечір — вимикаю голову.

Але мені цікаво:

А у вас теж буває такий стан, коли ідея здається геніальною саме вночі, а зранку ви на неї дивитесь зовсім інакше? Як ви з цим працюєте — довіряєте нічному натхненню чи завжди перевіряєте все “холодною головою”?