А які дивності знаєте ви? Признавайтеся:)

  Привіт усім!!!)))

  Мені завжди приємно чути, коли хтось каже, що герої моєї книги «Запах» дивні. Адже дивність для мене — це щось цікаве, нове й незвичне. Вона заворожує і притягує, як невивчене явище, яке хочеться зрозуміти, розібратися «чому так?», а іноді просто помилуватися.

  Знаю-знаю, дивно, що Ітан ходить із паперовим пакетом на голові. Незвично, що Лілу надто безтурботна, аж до абсурдності, коли йдеться про її безпеку. А її пристрасть до відтінків рожевого й фіолетового? Деррі ж взагалі — закрита книга. Справжня скринька Пандори, яку найважче відкрити. І це ще ви не бачили Джо, який уже «махає рукою», бо незабаром стане повноправним героєм книги.

  Можливо, я вас здивую, але поведінка, звички чи манера говорити моїх персонажів — це віддзеркалення реальних людей. З деякими я жила чи дружила, або продовжую жити і дружити))) Та не без гіперболізації, мої любі:)

  Як і літературні витвори, так і художні картини — усе може бути дивним, незвичним чи новим. Особливо коли щось є новим — чи не вважається воно дивним від незвички? Проте можна помітити: якщо бачити багато дивного часто й якщо інші ставитимуться до цього нормально, то, можливо, воно перестане бути незвичним.

Мої спогади про дивних людей

  Я можу й сама навести кілька прикладів, хоча, звичайно, не описуватиму всього.

  У нашому місті жила бабуся, яка завжди вдягалася в яскраві наряди. Червона помада, тонкі чорні брови, волосся в пучку, капелюшки, буси, браслети… Вона виглядала як героїня кіно. Її називали Шапокляк, і жила вона в моєму будинку. Ця пані також говорила сама до себе, але це вже другорядне :)

  Ще у мене був знайомий, який складав пальці однієї руки й, коли бачив мене, робив вигляд, що стріляє з пістолета, з тихим звуком: «Пау». Він був досить драматичною особистістю на вигляд: високий і худий, у чорному пальто й зі світлим волоссям. Художник — що й казати.

  Також по сусідству жила дівчина, у якої був дуже поганий зір, від чого її очі здавалися незвично великими. У неї було кучеряве волосся, яке вона фарбувала в різні яскраві відтінки (то зелений, то вишневий…). Наряди теж були яскравими та мерехтливими. Було цікаво дивитися на все: браслети, колечка, тату на руці, ланцюжки, смугасті шкарпетки, чорні черевики з жовтим швом, синій у квіточку комбінезон, різнобарвна кофта і хустинка на голові, що утримувала пишність зачіски.

  У студентському гуртожитку я жила з дівчиною, у якої волосся сягало стоп. Вона завжди заплітала його в довгу косу й казала, що любить, коли наприкінці залишаються кілька тонесеньких волосин. Вона мала свій особливий заспокійливий ритуал: сиділа за столом, облизувала край паперу й робила самокрутки, які виходили дуже кривими. Але курила їх із задоволенням.

  Також їй було важко прокинутися зранку — точніше, для неї це було майже неможливо. Пригадую, як я визирала з другого поверху на її ліжко, бо її будильник дзвенів без перестанку, а вона спала з телефоном просто під вухом. Часом сусідка навіть просила мене, щоб я її розбудила у важливий день.

  Ми ділили комод навпіл, і її половина завжди була завалена посудом. Іноді там усе покривалося мохом, але мені це дивним чином не заважало. Ми комфортно співіснували в такому хаосі, хоч я й деколи надто чистолюбна...

А які «дивності» є в мені? Чесно, не знаю. Напевно, збоку видніше :)