— Кіро, кохана, я так за тобою скучив… — користуюся нагодою, що нарешті ми можемо поговорити, і кажу головне: — Я більше не відпущу тебе.

— Знову починаєш, Дене? Нагадати тобі, що ти одружений?

— А ти знову про це? Мій шлюб — усього лише угода, вистава для оточення, яка закінчиться менше ніж через 4 місяці, — втомлено повторюю я, напевно, у сотий уже раз.

— Ти не любиш свою дружину? — продовжує чомусь допитуватися жінка, ніби щось могло змінитися за ті місяці, що ми не бачилися.

Сміюся, ніби почув дійсно класний жарт.

— Серйозно? Кіро! Як я міг полюбити цю незграбну і бляклу істоту… Та й не дружина вона мені офіційно, — знову повторюю я, дивуючись, наскільки жінки іноді бувають дурними. Зациклюючись на своїй ревнощах, вони перестають розумно мислити. — Заявляю, як під присягою: я не кохаю її, і весь цей час я кохав тільки тебе. З Лерою в мене нічого не було й не могло бути!

Сміюся і про всяк випадок знову повторюю Кірі свої слова:

— Невже ти серйозно думаєш, що я міг би спокуситися Валерією Гринько? Ти що, знущаєшся? Я впевнений, що ти її бачила. Я досі не можу зрозуміти, яким чином вона взагалі завагітніла! Швидше за все, це було ЕКЗ від анонімного донора, тому що навіть у п’яному вигляді мало в кого встане на цю очкасту жабу.

У відповідь мені прилітає офігєнний ляпас. Такий… зі знанням справи і явно добре поставленим ударом.

— Кіро! Ти чого??

Я розумію, до певної міри, — жіноча солідарність і все таке… Але реально — за що?

— Який же ти дурень, Семененко, — сумно каже Кіра, одягаючись.

"ВДАЙ З СЕБЕ МОГО ЧОЛОВІКА"

Оновлення о 00:00!

Попередження:

До завершення залишилося менш ніж два тижні. Після цього книга стане дорожчою!