Історія, де кавоварка небезпечніша за поліцію

Маніяки, кров, детективи — звучить як стандартний набір для вечора «включи-щось-страшненьке-але-безпечне». Поставив паузу, пішов на кухню за чаєм — і максимум, чого злякаєшся, це що знову залишив цукор на столі.

Але тут інший випадок. У цій розповіді страшніше не ножі — кавоварка, яка вирішила піти у відставку саме вранці. І найнебезпечніший злочин — не серія вбивств, а батьківське виховання «педагогікою води».

Карл: Бог побутової техніки

Карл двадцять років будував арт-об’єкти з людських тіл. Він настільки геніальний, що поліція ще й платила йому за консультації. Серійний убивця на зарплаті в держави — це вам не абсурд, це вже сатиричний реалізм.

А потім: кавоварка здохла, пральна машина мало не вбила господаря піною, Опель остаточно склав лапи. І все, curtain call. Карл — не на лекції з профайлу, не у зведенні CNN, а на задньому сидінні чужої машини, де студент із кишеньковим ножем вирішив, що пора трохи підзаробити.

Горло — раз. Бог — нуль.

Менні: диплом юриста, дипломована травма

Менні — класичний хлопчик із правильної сім’ї. Тато-адвокат занурює сина головою у ванну «для розвитку характеру». Мама, як бонус, сипле цукровими обгортками: «Ти кращий». У перекладі з батьківської мови це означає: «Ти ніколи не маєш права бути людиною».

Дідусь — єдиний адекватний, подарував ніж: «захистить, коли більше ніхто не може». І вгадай що? Саме цей ніж одного дня опинився в горлі Карла. А в кейсі — гроші впереміш із папками, схемами тіл і папірцем: «Карл Ліденберг. Кримінальний консультант».

Всесвіт підморгнув: «Молодець, хлопче. Ти позбавив нас одного монстра. Але, до речі, вітаю з новим статусом».

Освальд: свіжа кров системи

Новачок-поліцейський. Настільки новий, що навіть посвідчення ще пахне друкарнею. Йому скинули справу-висяк: серійний убивця, купа паперів, нуль результату. Інші копи махнули рукою, а він повірив, що «дрібниці вирішують усе».

Тому він зупиняється, щоб підвезти хлопця з ножем. Тому вірить у казочку «талісман від дідуся». Тому витирає серветкою червону плямку на килимку й вирішує, що це «іржа». Бо інакше довелося б подумати — а думати страшно.

Чим воно закінчується?

Тим, чим завжди: старі монстри падають, нові проростають. А дощ, як завжди, єдиний справжній переможець. Він змиває каву, кров, ілюзії — і спокійно чекає наступної калюжі.

А ви б довірилися копу, який досі носить резинку від колишньої на зап’ясті?

P.S. Дізнатися детальніше про всі події можете в моїй новій історії — "Кейс, ніж і трохи карамелі"