“It's a very, very mad world, mad world”

Ось, яка пісня грала в мене в голові після прочитання твору “Слід падучої зорі” Дієз Алго.

Правда в тому, що ще з вчорашнього вечору я на емоціях. Твір пробудив в мені старі спогади і змусив замислитися. 

Спочатку пишу повну картину без спойлерів, виділю деякі помилки і тоді перейдемо до більшого аналізу персонажів. І деякої теорії.

Як вже зрозуміло твір мені сподобався. 

Заявлений жанр  — фентезі. О, і тут вже дуже цікавий гачок. Зараз тут будуть мавки, відьми і весь пантеон слов’янських богів. І ТОДІ… РАПТОВО… історія розвертається на всі 360 градусів. А саме — дуже цікава концепція створення нашого світу. Такого я ще не зустрічала. 

Щодо тексту… В деяких місцях не оформлені репліки. І мені здалися переходи між розділами занадто обірваними, навіть між деякими сценами. Не вистачало того часу, щоб переключитися між емоціями або швидко змінювався настрій. Я ще від одного не відійшла, а тут щось знову нове))

А тепер… Якщо ви ще не читали цього твору, раджу його прочитати. І тоді повертатися до мене. 

Слід падучої зорі

У нас два головні герої. Це Наталя і Валерій, який забажав, щоб його називали Велес.

Наталя — звичайна українська жінка. Вона заміжня і має дітей. Але життя жінки почало перетворюватися в сірий пейзаж. В творі чоловік жінки майже відсутній, як і в її житті. Він ніби є, але десь там. І вона вирішує поїхати в село до матері. Усамітнитися і набратися енергії природи, яку вона дуже любить, але нема з ким це розділити. І там їй “не пощастило” зустріти Валерія. 

І я поясню чому.

Валерій. Тобто Велес. Древня істота. Перелесник. Маніяк. І останнє слово ідеально його характеризує.  

Їхні взаємини… ці почуття я б охарактеризувала як щось ненормальне, химерне. Щось, що виходить за рамки нормального значення кохання. Навіть би додала слово хворе. І найстрашніше, що героїня це повністю усвідомлює. Вона знає, що він — безодня, і стрибає з широко розплющеними очима. Вона не може без нього. Саме він та частина, що заповнює порожнечу в її душі. Те чого їй так не вистачало.

І він це знає, що він значить для неї. І користується цим. 

І тому іншого характерного слова до Велеса я підібрала лиш одне — він мудило. І виправдання, що він давня сутність і сприймає світ інакше не спрацює. Також він одержимий своєю ціллю — створити власний світ. І заради цього він готовий на все. Навіть при другому прочитанні я ще більше в цьому переконалася. 

Він якимось чином впливав на неї… на її емоції. А ще він той маніпулятор. Наталя це добре розуміла. Бо вибираючи його вона вибирала “бентежне й солодке”. 

Чи кохав він її? Думаю, тут мусить бути зовсім інше слово. Таке ж не знайоме нам, як і його сутність.

Але, звісно, стосовно цього кожен зробить свої висновки. Для мене ж цей гарячий змій не зможе себе реабілітувати))

І це я ще не про все вам розповіла)) У творі є ще багато чого цікаво, що залишила вам для приємного читання.

Твір має навіть щасливий кінець, чомусь для мене це було трагічно. Бо моя уява намалювала зовсім інше сприйняття історії. 

І зараз поясню чому. Наталя відчуваючи порожнечу і самотність, іде до матері у село. І зустрічає дивного, дикого і вільного чоловіка Валерія. Жінка відчуває, що цей загадковий чоловік, має з нею багато спільного. Але намагається відкинути ці почуття і повертається до родини і міста. З більшим завзяттям хапається виконувати свої обов’язки.

Валерій же звичайний чоловік, що дійсно був переселенцем і втратив занадто багато. Йому залишилося жити дуже мало і тому він намагався триматися усамітнено. Чоловік закохався попри свою обіцянку нікого не пускати в своє життя, яке мусить скоро обірватися. Але Наталя пробудила в ньому знову це бажаня жити і відчувати його по справжньому.  

Наталя все ж повертається в село, і між ними попри все розвивається пристрасний роман. 

Одного разу жінка приїздить до Валерія не попередив. І знаходить його мертвим.

Валерій довго страждав на самоті… Але так і не наважився їй розповісти. 

Втрата коханого сильно вдарила Наталю. Проте навіть через багато років вона не змогла його забути і поверталася до тієї хатинки, де він жив. 

І одного разу, будучи вже старою, вона приїхала туди в останнє, щоб попрощатися. Жінку схопив удар, і в останні хвилини життя вона згадувала свого коханого, але так, щоб у них могло бути майбутнє. Тому вся історія описана в творі — це марево старої жінки. Вона помирає… на самоті… з його ім’ям на вустах.

 Якщо я занадто захопилася… можете вдарити мене тапком))

Отже, якщо твір змушує замислюватися, створювати теорії, він дійсно справляється зі своєю метою.

Я з насолодою проковтнула 60 сторінок, які змусили моє серденько шалено забитися ♥️

В рамках марафону Тетяни Гищак https://booknet.ua/out?url=https://booknet.ua/blogs/post/363457